Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Український народ — то Великий німий

14 серпня, 1999 - 00:00

Годувальником міста був у колишні роки наш трубний завод.
Годував він і моїх дітей, оскільки я вже 12 років працюю в заводській багатотиражці.
Усі перетворення, які відбулися на заводі, — у 80-ті роки його колектив
нараховував 9,5 тис. чоловік, — акціонування, приватизація, — не пішли
йому на користь. Тепер це лежаче підприємство, де чисельність працівників
скоротилася майже вдвічі. Точно такі ж «реформи» відбулися на меблевій,
швейній фабриках, механічному заводі. Відповідно поповнюється армія безробітних,
якими опікується міська служба зайнятості (моя старша дочка стоїть там
на обліку вже два роки і щоразу каже, що картки обліку там уже нікуди ставити).
Працівники, які залишилися на нашому підприємстві, більшу частину часу
перебувають у так званих відпустках з ініціативи адміністрації. Так, наприклад,
трубоелектрозварювальний цех — провідний у минулому на заводі — простояв
півроку, відповідно і працівники його прониділи хто де може. Хто гектари
взяв, хто влаштувався до приватника на дачу, в гараж або магазин зводити
— вони в нашому Новомосковську мов гриби ростуть. Виживаємо...

Заробітна плата впала до неймовірних розмірів. Днями побувала
в залізничному цеху заводу, розмовляла з робітниками. Монтери служби залізниці
(одна з найважчих спеціальностей) бачать у своїх талонах 70 — 80 гривень.
А робота, я вам скажу, не позаздриш. Люди не витримують, йдуть самі, не
дочекавшись упорядкування штатів. Кадрові робітники, висококласні фахівці,
на навчання яких потрібно до десяти років, йдуть у сторожі на фірми, аби
тільки отримати можливість годувати сім'ю.

На вулицях бачу те ж, що і в себе вдома: зубожіння, невимовний
жах і страх перед завтрашнім днем, що застиг в очах і моїх двох дочок,
і моїх друзів, приятелів, таких же сьогодні вбогих і знедолених, як і я
сама. Увечері лягаю, а вранці прокидаюся з однією думкою: де заробити?
Треба вчити дітей (дочка-заочниця «на відмінно» здала перші дві сесії на
економіко-правовому факультеті Донецького університету, але чи зможе продовжити
навчання — то питання. Немає грошей! І на роботу не може влаштуватися).
Молодша піде в одинадцятий. Куди потім — не збагну. Хоч би куди подався
— побори, обдиралівка, які затягують зашморгом шию будь-якого абітурієнта
і його сім'ї.

Голова від цих думок пухне. А моя робота і нескінченні
підробітки — це копійки в дім, це так, лише б дітям не дати загинути голодною
смертю.

Ось вам на прикладі однієї сім'ї, одного підприємства,
одного маленького міста й усі соціально-економічні зміни, що відбулися
в Україні за останні п'ять років.

Великий німий — ось моє визначення українського народу
на нинішній стадії розвитку. Бачити таку гидоту і мерзенності, сотнями
вмирати від голоду, табунами порпатися в сміттєвих баках, вдаватися до
суїциду на тлі купки тих, які жирують, навіжених, які довели країну до
агонії, і мовчати — це не кожний народ собі дозволить. Наш дозволяє. Тому
і не визначиш одразу, хто більше порочний: нинішні правителі, які втратили
совість і честь, чи набагато більша за чисельністю частина населення, котра
дозволяє над собою знущатися. Те, що відбувається, — це геноцид проти власного
народу.

Ганна ЮРЧЕНКО, журналіст,
Новомосковськ
Дніпропетровської
області
Газета: 
Рубрика: