Віруючий у Бога Тарас Шевченко

У цьому світі сенс лише один:

Побачити Творця духовним оком.

Микола РУДЕНКО «Феномен людини»

Ми з Вами — дійсно щасливі люди. Бо, як частинка великого українського народу, вже 200 років перебуваємо у високодуховному, кришталево-чистому енергетичному полі геніальної особистості — Українця та Віруючого у Бога Тараса Григоровича Шевченка. Бо сьогодні ми вже інакші, аніж були до Майдану, до його Небесної Сотні. Ми зрештою скинули з себе зашкарлуплений рабський кокон поневоленого народу, і в багатьох із нас почали відростати крила вільної людини, яка прагне до найвищих чеснот.

Нам, українцям, справді пощастило мати такого потужного національного пророка. Бо ми не тільки маємо можливість прислухатись до проголошених Шевченком істин, а й пізнавати справжнього «Володаря у царстві духу» і брати з нього приклад. Адже в образі Тараса Шевченка поєдналися надзвичайний талант з особливо високою працездатністю, а надпотужна сила духу — з найчутливішою душею. І разом з тим — безмежна любов до України, до всіх нас — «і мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх».

Тож запитаймо себе, звідки це тяжіння до всього духовного і святого у Тараса Шевченка. Звідки у вуличного дитяти села Кирилівки, котре втратило у дев’ять років матір, а в 11 — батька, таке загострене почуття різкого розмежування правди і кривди, добра і зла. Адже, зненавиджений злою мачухою, гнаний і битий, малий Тарас мав би вирости запеклим забіякою, злодієм та жебраком.

Але того дитяти, котрому чи не щодня доводилося проливати сльози, торкнувся Святий Дух. Нещасний підліток мав крихту любові від своїх сестер Ярини і Катерини — крім сестер, у Тараса було ще двоє братів, найстарший Микита та наймолодший Йосип, а головне — потрапляє під опіку місцевого диякона й священика. Тарас — церковний прислужник при різних требах — і диво дивне: знає напам’ять майже всі 150 псалмів Псалтиря і весь Часослов!

Читає їх на похоронах і на уроках у дяківській школі. Дитина має гучний голос і неабиякі вокальні здібності, тож її залучають до церковних співів та виконання народних пісень.

Саме при священиках і дияконах навчився Шевченко грамоти: рано навчився читати зі Святого Письма, особливо Псалтиря, а також із акафістів та житій святих — голосно й виразно вимовляв старослов’янські слова, розумів їхній зміст, умів переказувати їх українською мовою. У цьому тяжінні хлопчика Тараса до всього церковного і духовного не слід скидати з рахунку ролі його батьків. Перед своїм упокоєнням любляча мати Тараса навчила його головних молитов, як, до речі, й інших дітей. З болем згадував дорослий Тарас «матір добрую мою, ще молодую — у могилу нужда та праця положила» — ця доброта покійної неньки осявала його душу в найтяжчі, найскрутніші миті його життя...

А батько? Читаємо спогади Олександра Лазаревського. «Батько Тараса, Григорій Шевченко, був грамотний і для свого середовища доволі начитаний: бесіди його відзначалися релігійним характером. Він любив переповідати житія святих та різних сподвижників благочестя».

Можна сказати без перебільшень, що рідного батька замінив підліткові Тарасу парафіяльний священик села Кирилівки Григорій Кошиць. Сучасники згадують його як чудового наставника, у вдачі котрого поєднувалися доброта й вимогливість. Водночас Тарас не міг знайти кращого прихистку, аніж оселя парафіяльного батюшки. І що життя його тут — а жив він там десь зо три роки, — було набагато зручнішим і безжурнішим, аніж життя інших, навіть хазяйських синочків його віку.

Тож, як бачимо, Святий Дух торкнувся малого Тараса благодатною любов’ю його батьків, священика Григорія Кошиця та диякона Петра Богорського. І, вочевидь, постійним читанням Псалтиря, однієї з найдавніших, найглибших, найпоетичніших книг, які ми тільки знаємо. Для малого Тараса, обдарованого чуттям слова і глибоким розумом, ті вічні молитви, які запали йому в душу на все життя, великою мірою сформували його як глибоко віруючу особистість.

Бо тільки така глибоко віруюча людина, як Тарас Шевченко, була здатна так полюбити Україну й усіх нас, щоб через багато поколінь українців, обігрітих теплом його великої любові, передати і нам одне з найголовніших прагнень Людини: «Любити правду на землі».