Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Виклики часу і «позитивістське» мислення

На добро варто відповідати добром у квадраті
22 липня, 2021 - 20:37

Кілька років тому багатолітній політв’язень, учасник післявоєнного українського руху на Берестейщині, Володимир Леонюк розповідав мені про кілька днів, проведених в одній камері з полоненим бійцем АК («Армії Крайової»). Молодий поляк воював на Гродненщині з 1942 року по 1952 рік. Перший бій з німцями провів у віці 15 років, а в 25 уже отримав смертний вирок, воюючи з більшовиками. Втім, вирок могли б і переглянути, якби «аківець» написав прохання про помилування. Дали б 25 років, а після смерті Сталіна у 1953 році могли б і цей термін суттєво скоротити. Проте поляк ні в чому не розкаювався і заяву про помилування не написав. Так і залишився в пам’яті Леонюка безстрашним і незламним. Добре, що вони встигли поспілкуватися! «Аківця» розстріляли, але берестеєць на все життя запам’ятав, з яким захватом той говорив про боротьбу УПА: «Ukraincy jeszcze walcza w Karpatach!» (Українці ще воюють в Карпатах!). І його очі при цьому горіли якимось дивним, переможним вогнем. Звідки поляк міг знати про боротьбу УПА в 1952 році? Скоріш за все, слухав закордонне радіо у своїй криївці... Мало того, що співчував українцям, — його факт нашого Опору неабияк надихав та окрилював!

Тому для Леонюка цей молодий поляк назавжди залишився символом цілком можливого українсько-польського порозуміння. Коли дізнавався про якийсь негатив в українсько-польских стосунках, то відразу згадував «нерозкаяного» бійця АК.

* * *

На початку 80-х я вперше побував у закарпатському Берегово. Пригадую, як тоді «кайфував» від угорських вивісок та угорської мови! Розмірковував так: якщо вони мову зберегли, то й ми зможемо! Вивіски, зроблені латинський шрифтом, нагадували республіки Прибалтики, у яких я побував напередодні. З тією лише різницею, що в Литві, хоч і добре ставилися до українців, але на українську не переходили. А угорці (кіоскери, водії, працівники автостанції, звичайні перехожі) нерідко переходили на нашу мову. Не всі, але чимало. Одним словом, це був не Севастополь, не Донецьк, і навіть не Київ. Щось суттєво рідніше — саме через толерантне ставлення частини угорців до української мови.  Тому й тепер — коли дізнаюся про неадекватного Орбана та близьких йому за поглядами політичних екстремістів — часто згадую ті свої перші враження. Вірю, що консенсус з угорцями цілком можливий. Як не тепер, то у близькому майбутньому. Зараз там все погано? Так, з Москви і Будапешта на Закарпаття часто йдуть деструктивні імпульси. А ми самі для чого? Cекрет успіху простий: якщо ти не в силі зупинити негатив, то... варто «зачепитися» бодай за якийсь позитив. І далі наполегливо його розвивати. Інколи потужний рух «знизу» може компенсувати неможливість вплинути на ситуацію «згори». Позитивні люди є і з угорського боку. Один мій добрий знайомий переконував: закарпатські угорці не мають особливих проблем з українською мовою. Є, звичайно, окремі «проблемні» села в Берегівському районі, але це мізерний відсоток. Скоро й там все зміниться! Приятель «незлим тихим словом» згадав свіжі російські відеоагітки: «Ми тут проаналізували деякі ідеологічні деталі...  Абсолютно поизитивні інтерв’ю з угорцями, які добре володіють українською та люблять її, у фільм не увійшли. Зате негативом «нашпигували» максимально. Так що, коли на Закарпатті трапляються певні збурення, то будьте певні: там точно доклала рук Росія. Якщо довідаєтеся про якийсь негатив з боку угорців, то негайно повідомляйте! Ми швидко розберемося з любителями російських грошей...»

* * *

Ще зі школи знаємо  народні пісні та думи, у яких Крим та ногайська орда згадуються виключно у негативному контексті. Однак новий час породив і нові вірші:

«Татари — ні! Народ

не зрадить зроду,

Їх за два дні сім тисяч

полягло...

Або ногайці. Пригорща народу,

А понад них вірніших не було.

Гукнеш — як вітер,

прилетять, не гаються...»

Це уривок з історичного роману Ліни Костенко «Берестечко». Писалися ці рядки наприкінці 60-х. Це ж яку треба було мати мудрість і прозорливість, щоб  згадавши негативно кримського хана, все ж, позитивно сказати про весь народ! Бо якраз був пік репресій проти кримських татар... Тепер же Олег Гончаренко, талановитий поет з Мелітополя, який завжди був максимально  налаштований на українсько-кримський позитив, зробив ці слова своєрідним вступом до нової поетичної книги «Криму тамований скрик». Цей автор теж мислить конструктивно: ігноруючи негатив минулого, творить позитив сучасного. Якщо говорити про 20-е століття, то біля витоків нашого братерства стояли такі потужні фігури, як генерал Петро Григоренко та політик Мустафа Джемілєв. І, звичайно ж, В’ячеслав Чорновіл! А ще пригадую велику, цікаву, дуже інформаційну статтю «Єшиль ада» («Зелений острів»), надруковану в часописі «Україна» ще в 1990 році. Її автором був ялтинець, капітан портового буксира «Кримчанин» Остап Кіндрачук. Прикарпатець за походженням уміло «закохував» українців у кримськотатарську культуру! Усі ці люди оптимізували історичний вектор. Не виключено, що якоюсь мірою навіть змінили хід історії. І тепер українсько-кримська когорта «рідних по духу» вже досить велика! Олег Гончаренко — один з них.

* * *

Як бачимо, поляки, угорці, кримські татари є абсолютно різними. Трактувати якийсь народ як свого «історичного ворога» було б вкрай не конструктивно. Оптимальний підхід — ставитися адекватно. І на добро відповідати добром у квадраті!

Відносно мирний час сприяє саме такому підходу. Ні, звісно, можна й тепер нарікати, що у нас президент «не той» і, взагалі, після Майдану відкат намітився... А можна продовжувати невтомно працювати, наслідуючи таких людей, як Ліна Костенко, Остап Кідрачук, Олег Гончаренко... Ці люди мислили стратегічно і ніколи не лінувалися! Непогана підказка для більшості українців.

Сергій ЛАЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: