Як чуємо, так і пишемо?

Отримуючи паспорт громадянина України, я хотів, щоб мої ім’я та прізвище в українському написанні звучали якнайближче до того звучання, що зафіксоване в моєму свідоцтві про народження, до якого я звик із дитинства та з яким прожив значну частину свого життя. Із прізвищем у моєму випадку все виявилося більш-менш просто: інструкція написання неукраїнських прізвищ, напевно, наявна у працівників паспортного столу, дозволила їм записати моє прізвище українськими буквами без зміни його звучання. А ось з іменем сталася метаморфоза: народившись поза Україною і приїхавши сюди лише в зрілому віці, я, будучи завжди і скрізь Владіміром (а я відвідав досить багато країн), тепер раптом став Володимиром. І хоч у написанні різниця невелика, у звучанні відмінність дуже помітна. Минуло вже майже десять років після отримання нового паспорта, а я так і не зміг звикнути до нового звучання свого імені — воно залишилося для мене чужим.

Я пригадав, що у старому радянському паспорті, на українській сторіночці, мене також записали Володимиром; але тоді це особливо не непокоїло: всі документи, як правило, оформляли російською, проживав я в російськомовній місцевості і всі називали мене Владіміром. А тепер — зовсім інша ситуація... Незабаром з’ясувалося, що, крім мене, є й багато інших громадян України, незадоволених своїм перейменуванням, — Ніколаї стали Миколами, Єфіми — Юхимами, Єлєни — Оленами тощо. А у багатьох «постраждали» як ім’я, так і прізвище. Цілком можливо, що для багатьох на слух Юхим сприймається звичніше, ніж Єфім; але ж це вже інше ім’я!

А чому, власне, російські імена (часто — і прізвища) обов’язково перекладають українською мовою? І чому українські неодмінно «русифікуються» в Росії?

Виникла ця традиція ще за царських часів, коли український не мав прав мови, і всі імена та прізвища записували та вимовляли по всій Росії в російськомовному варіанті; лише в україномовному середовищі їх вимовляли українською. Так сталося, що українці, які жили в Україні, мали тоді два варіанти імені: рідний та іншомовний. Комуністичну систему ця традиція влаштовувала цілком: адже українці Петро, Михайло, Микола, залишивши Україну, одразу ж автоматично перетворювалися на Петра, Міхаїла і Ніколая, легко розчинялися в російськомовному середовищі і за бажання могли одразу ж видати себе за росіян, поступово ними й стаючи насправді, — тим паче, що бути росіянином було набагато престижніше, а іноді й безпечніше. А росіяни, опинившись в Україні або проживаючи тут, через свої «українізовані» імена та прізвища великих зручностей не відчували, оскільки сфера застосування української мови була незначною та продовжувала невблаганно зменшуватися.

Зараз ситуація змінилася. Але як і раніше, будь- який українець, перетнувши російський кордон, одразу втрачає своє українське ім’я — в наших паспортах точно вказано, яким російським іменем його слід називати в «братській» країні. Так не роблять ні американці, ні французи, ні німці, ні італійці... Вони люблять свої імена і, опинившись за кордоном, залишаються Джонами, Мішелями та Вальдемарами. І скрізь за кордоном поважають це прагнення зберегти своє ім’я. Наприклад, німецькі переселенці, переїхавши до Німеччини на постійне місце проживання, мають можливість отримати німецьке ім’я або залишити без змін старе (російське, польське або українське). До речі, і в Україні іноді вміють цінувати справжнє ім’я іноземців. Адже італійця Паганіні в нас не називають Миколою, австрійця Гайдна — Йосипом, а французький письменник Моруа — і українською мовою не Андрій, а Андре. То чому ж, скажімо, польський політик має можливість називатися в Україні звичним для себе ім’ям Влодзимеж, а ось російський не меншого рангу перетворюється у нас із Владіміра на Володимира? Цілковита плутанина...

У деяких мовах звуковий склад і правила читання дуже своєрідні та суворі, що призводить до складнощів при передачі іншомовних імен і прізвищ. Це стосується англійської і, звичайно ж, китайської мов. Але навіть китайці з їхньою неповторною фонетикою (звуковою системою мови) та ієрогліфікою намагаються передавати імена та прізвища іноземців якнайближче до звучання в оригіналі; хоча зробити це їм часто буває дуже важко. Так, наприклад, ім’я Володимир китайською звучить Фулядімієр (китайське «р» — це майже «ж»), і ближче до оригіналу бути вже не може: немає відповідних ієрогліфів. Українські ж алфавіт і звукова система дозволяють досить точно передавати звучання імен і прізвищ із більшості європейських мов; мабуть, за винятком носових голосних, які є у французькій і деяких інших мовах. Тому можна сміливо стверджувати, що для україномовного «перекладу» російських імен лінгвістичних причин не існує. Ці причини містяться радше у сфері психології та політики.

А можливо, все-таки краще росіянці Єлєні дозволити залишитися й в Україні Єлєною, а Олена, Петро і Микола хай і в Росії будуть українцями з українськими іменами? У багатьох містах нашої країни можна побачити рекламу українською мовою з іменем «Михаїл Воронін». Цій відомій людині дали при народженні ім’я Михайло; напевно, він правий, що не бажає змінювати це ім’я посеред життя. У всьому світі зараз модно давати іноземні імена. Індіри, Соні, Каті, Тані, Юрії є в багатьох народів, і ніхто не «перекладає» їх на свій манер. Зближення та взаємопроникнення мов і культур — це веління часу. Не треба боятися, що в Україні побільшає Владіміров, а поменшає Володимирів. Зате в інших країнах (і в Росії) з’явиться більше Оксан, Олен і Микол. І так само, як ми знаємо, що Жан — це ім’я французьке (хоч коріння його в івриті), так само у Франції та Росії знатимуть, що Михайло, Семен і Дмитро — це імена українські. А носити іноземне ім’я може будь-яка людина, будучи водночас патріотом своєї держави. Лев Толстой, підозрювати якого у відсутності російського патріотизму навряд чи хто насмілиться, назвав свого графа Безухова (прекрасної душі людину) П’єром; і ні в кого в Росії (та й у нас) не виникає бажання назвати цього персонажа звичним російським іменем Пьотр.

Імена та прізвища, так би мовити, дуже міцно приростають до людини; адже в них, цих простих звуках і буквах, — історія та доля і однієї людини, і цілих поколінь. Наприклад, мені моє ім’я дісталося від мого хрещеного (етнічного українця), який народився в Сибіру й тому отримав російське ім’я. Усе своє життя він прожив поза Україною, помер і похований у Казахстані. Він дуже гарно співав, особливо любив українські народні пісні. Мене назвали на його честь, і він дуже багато зробив для мене в житті. Ім’я Владімір подобалося йому, як подобається і мені; саме Владімір, а не Володимир, Влодзимеж або Вальдемар.

І останній, але аж ніяк не легковагий аргумент проти «перекладу» імен і прізвищ — це юридичний аспект проблеми. Тисячі людей зараз стикаються через це з величезними складнощами. Хтось не може отримати спадщини, хтось — довести право власності на майно, а хтось — підтвердити родинні зв’язки з рідними дітьми, братами та сестрами. А в Криму виникла проблема перекладу списків виборців українською мовою. Бракує фахівців! Хотілося б, щоб після серйозного обговорення (в тому числі лінгвістами й юристами) ця проблема була вирішена неквапливо та мудро.

P.S. «День» пропонує читачам висловити і свою думку з цієї теми. Наскільки актуальною, на ваш погляд, є на сьогодні проблема «перекладу» імен і прізвищ — з психологічного, юридичного, політичного погляду? Ваші аргументи «за» та «проти» «перекладу» імен і прізвищ? Чекаємо ваших відповідей за адресою: 04212, Київ- 212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, газета «День», відділ ЗМІ та громадської думки; або на адресу електронної пошти: [email protected]