.. .Свого часу радянська психіатрія сформулювала для нас ідеальний образ радянського громадянина. Він — це той, хто ніколи не сперечається, а мовчки тягне свого воза, на демонстрації не ходить і з приводу протікання стелі нікуди не пише, загалом, нічим не переймається, особливо не зачитується і не задивляється.
Останні п'ять років, що минули від часів «самостійницької» ейфорії, виявили чітке розмежування народного тіла на постсовковий етнос, представники якого так само, як і колись, не переймаються нині змінами в суспільстві, і на тих, хто зумів знайти «своє місце» в новопосталій державі Україна. Навіть, якщо і не прагнув такої.
Перші, відбувши початковий період становлення нового ладу, відчули неспроможність виживати в умовах «свободи». Звідси в того прошарку ненависть до «щасливих і талановитих», себто до так званих багатих, а також — бажання повернутися у те благословенне минуле, де, наче в зоні, було все чітко і ясно: куди іти і що робити.
Другі з означеного контингенту «нових людей» швидко переорієнтувалися в системі нових порядків, зрозуміли, що депутатська боротьба з «корупцією» і «свавіллям» на вже самостійних теренах — це спроби натураліста перевиховати крокодила. Саме вони і складають сьогодні той соціально впевнений в собі «середній клас», на який покладаються неабиякі надії в галузі становлення соціально-економічного гаразду в Україні.
І, нарешті, ще один з видів потенційного електорату в майбутніх президентських виборах. Це оте нове покоління, яке зростає за спинами мітингуючих і тих, що засідають у парламенті, за всіма нинішніми змінами і пертурбаціями загальнонаціонального характеру. Сучасна освіта і бажання росту в майбутньому дає цьому поколінню повне право не вірити в те, що вільна держава може виникнути з одного лише розчерку президентського пера. Можливо, це і є ті самі люди, що прийдуть завтра до влади в усіх офіційних і не дуже структурах нашого життя. Навряд чи вони аж так ревно переймаються національною ідеєю у своєму поступі: механізм, задіяний у всіх засобах сьогоднішнього впливу на індивіда, зробить з них цілком цивілізованих, політкоректних представників нової європейської держави — України. Тішить одне: в основі їхнього бажання переорганізації життєвого простору держави не буде лежати синдром втечі від свободи.
Приблизно те ж можна сказати й з приводу економічних змін в Україні. Повна переорієнтація промислових потужностей на задоволення потреб вітчизняного, а не примарного есесерівського, загалу поставило керівників і організаторів усіх рівнів перед проблемою мислити не «масштабно», а «розумно». (Правда, вже сьогодні спостерігається відтік «патріотичної» думки в бік стратегії «виживання» в будь-який спосіб). Більшість зупинених внаслідок «розриву зв'язків» підприємств України так і не змогли інтегруватися у нову добу. Відтак, згодом стало зрозумілим, що брак необхідних ресурсів на реорганізацію економіки залежить не від нової ідеології ринку, а від старого мислення усієї системи, існування якої виміряються не примарною для більшості її представників «долею України», а цілком реальними «п'ятирічками» правління того чи іншого «обранця народу».
Харків






