Єдності додає... спілкування

Реалізація мовного закону далеко не всіма в Україні сприймається позитивно. Зрозуміло, що багатьом мешканцям півдня і сходу було б краще й надалі перебувати у звичному російськомовному просторі. Коли українська мова або повністю відсутня, або ж присутня незначною мірою — скажімо, для виконання певних декоративних функцій. З цим вони вже змирилися. Але як переконати це консервативне середовище, що саме українська мова є головним захистом від сумнівних принад «русского мира»? Сьогодні, завтра і завжди! Російська мова при цьому нікуди не дівається, адже вона й сьогодні «живее всех живых». Але національним панциром може бути саме українська.

Як на мене, тут важить поєднання кількох моментів. Усвідомлення того, що компроміс між україномовною та російськомовною частиною соціуму є набагато важливішою річчю, аніж усі інші проблеми з меншинами, разом узяті. Звісно, тут теж не без проблем. Пам’ятаємо про Берегово. Дедалі помітнішим стає національне пробудження етнічних громад півдня Бессарабії. Поступово в ролі «найменш успішної» меншини Буджака дедалі виразніше опиняються українці. Поспілкуйтеся з ними, і ви почуєте, як вони заздрять болгарам чи молдаванам. Це неприємна обставина, але розв’язання проблеми все одно у всеукраїнському компромісі між україномовними та російськомовними. Ніяк не навпаки. Потрібно нарощувати державницьку активність, одночасно плекаючи культ толерантності. Декому таке поєднання здасться нелогічним, але це лише від нерозуміння суті проблеми. Часто «толерантністю» хибно означають... пасивність. Натомість, толерантність вкупі з креативом творять чудеса. Прикро буде, якщо собі залишимо сварки і ненависть, а цю формулу віддамо ворогам... Поясню на конкретному прикладі. Хлопчику-сироті із Волині Максиму Ткачуку, котрий свого часу насмілився заспівати «Смуглянку» російською, небідні одесити подарували квартиру. «Мы надеемся, что ему будет комфортно жить в Одессе, и Макс как можно скорее станет настоящим одесситом!» — оцінюючи цю подію, сказав представник Одеської єпархії УПЦ.

А що україномовні подарували школяреві із Глухова, котрий у рідному місті на шкільному заході відмовився співати російську пісню? Нічого. Ось і порівнюйте... Максиму Ткачуку ніхто в Одесі не заборонятиме співати українські пісні. Все буде толерантно — йому просто відведуть певну нішу для захисту «русского мира». Робимо висновок: креативні та щедрі — завжди виграють. Нетолерантні, недалекоглядні — залишаються в програші.

Мусимо зважати на свої можливості й діяти залежно від них. А бідність можна компенсувати любов’ю до ближнього.

ЧИ МОЖЛИВИЙ КОМПРОМІС?

Звичайно. Він неможливий лише щодо «п’ятої колони», а всіх російськомовних до неї зараховувати не слід. Треба шукати друзів, і шукати активно. З цим у нас поки проблеми.

Пригадую, в соцмережах звернув увагу на патріотичний допис незнайомої одеситки. Зразу було видно: розумна і небайдужа! Щоправда, писала російською, але й таких у тій дискусії було небагато. Багато часу пішло на листування. Переконував її, що варто об’єднуватися з однодумцями. Одеситка не зразу відважилася дати свій телефон. Нарешті, погодилася. Привів її до маленького одеського патріотичного гурту. Познайомив. Але чомусь мої друзі не зацікавилися новенькою. Хоч їм вкрай потрібні були нові люди. Може, тому, що вона погано розмовляла українською? То вам же й карти в руки! Контактуйте, набирайтеся від неї знань, а її саму підтягуйте в мовному плані. Та не так сталося, як гадалося. Підвела не толерантність (певні радикальні кола чомусь поширюють думку, що це основна наша біда), а якраз її відсутність. Я з жахом усвідомив, що ці люди просто НЕ РОЗУМІЮТЬ потреби об’єднуватися з людьми, які... не є їхніми стовідсотковими однодумцями. Все сподіваються, що держава ось-ось своїми штрафами всіх поробить патріотами.

«КАМНИ С НЕБА» Б’ЮТЬ БОЛЯЧЕ...

А що, якби їм вдалося подолати свої морально застарілі установки? Вийшло б на краще. У нас же роботи — непочатий край! Краще почути розумного — незалежно від мови. А доносити до людей є що. Справжнім скарбом для українських активістів є стаття журналіста Миколи Семени «Крим. Соціально-культурна «переробка» населення» («День» від 4-5.09.2020). Він пише про розчарування великої частини кримського населення в російському статусі Криму: «Кримчани сьогодні виявилися ізгоями у власному домі. Якщо до Криму приїхав чиновник, то це значить, що з ним приїхала дружина і їй потрібне робоче місце, яке може з’явитися тільки шляхом звільнення якогось кримчанина... Діти чиновників та військових, всіх переселенців користуються пільгами — отже, вони виявляються на початку черги, а кримчани тим самим відтісняються в черзі на самий кінець...»

Ось ще: «Це лише частина дискримінації кримчан за місцем проживання. Вони першими «вилітають» з роботи, бо потрібні місця приїжджим. Вони не можуть влаштуватися на більш-менш пристойну роботу, бо за негласним правилом — місцевих заборонено брати на керівні посади, тільки різноробочими, навіть директор кладовища в Сімферополі — приїжджий мігрант...»

***

От би й доносити поступово цю інформацію до мешканців Одеси та інших міст. Далеко не всі російськомовні знають про масове розчарування людей, які мріяли про «камни с неба», аби лише бути в «родной гавани». У цій гавані активісти кримського референдуму відразу виявилися людьми другого сорту.

Думаєте, до одеситів окупанти ставилися б краще, ніж до севастопольців чи ялтинців? Довіряли б їм більше? Навряд... У цих містах етнічні росіяни чисельно суттєво домінували над іншими націями. І то (бачите ж!) виявилися ненадійними, бо зіпсовані українізацією. А 68,8% українців Одеси (саме стільки їх є за останніми опитуваннями) — це, без сумніву, набагато гірший людський матеріал з погляду кремлівських стратегів. Так що одеситів розбавлятимуть значно наполегливіше. Тому й підходить нам гасло: «Україна понад усе!» І дуже потрібен всеукраїнський діалог. Бо як без діалогу донести свою точку зору до іншої частини соціуму? Треба, щоб темою болячок «русского мира» перейнялися всі небайдужі українці. Російськомовні — теж. Отак би сісти разом, спокійно і логічно розібратися... Але «спокійно і логічно» можна лише в умовах діалогу, а не конфронтації. «П’ятиколонників» не переконаєш, але якась частина соціуму таки перейде на наш бік. Це буде поштовхом до більш швидкого формування української політичної нації.