Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця.
Улас Самчук, український письменник, журналіст і публіцист, редактор

Його зброя — літопис рідного краю

Відомому краєзнавцю — 90!
4 жовтня, 2008 - 00:00
ФЕДІР ПЛОТНІР / ФОТО АВТОРА

Федора Миколайовича Плотніра знаю понад 40 років. Спочатку було листування, потім особисте знайомство, зустрічі, розмови. Довелося мені видрукувати кілька статей про цю легендарну непохитну людину. І при кожній зустрічі він відкривався новою гранню, новою рисою: чи то був епізод з його життя, чи якесь нове слово, відшукане в сховищах його прекрасної пам’яті.

Він пристрасний життєлюб, закоханий безмежно в свій край, його історію. Його завжди цікаво слухати, а ще краще прочитати його краєзнавчі книжки: «Петриківські бувальщини» (2000 р.), «Новопразький літопис» (2002 р.), «Наші земляки» (2004 р.). За «Петриківські бувальщини» він першим на Олександрійщині отримав престижну обласну краєзнавчу премію ім. В.Ястребова.

Його життя — це жива легенда. В запеклих боях під Вязьмою восени 1941 року після поранення потрапив у фашистський полон і до кінця війни поневірявся у концтаборах «Бухенвальд» і «Дахау». І не лише в схованках пам’яті зберігаються ті жахливі часи, а й навічно в його тіло вкарбовані, точніше втавровані, цифри 35949, які були його номером у концтаборі. Навіть в тих нелюдських жахливих умовах його вабила краса, довершеність, неповторність витворів, а точніше безсмертних творінь людського розуму і людських рук.

... Полонених привезли в місто Кельн, зігнали на перон, поставили навколішки. Федір Плотнір підвів голову і застиг у захопленні, наче зачарований. Неподалік височіла неперевершена в своїй красі будівля Кельнського собору. Забувши про все, він у захваті підвівся на ноги, та від удару фашистського прикладу звалився на землю. Згодом він вже в Новій Празі довго шукав фотографію цієї геніальної споруди і радів, мов дитина, коли отримав листівку з фотографією Кельнського собору.

В’язнів «Дахау» звільнили американці. А «Родина-мать» зустріла традиційним матом, лайкою і виснажливими допитами у фільтраційному таборі в далекій Башкирії.

Після війни жити було важко, на роботу влаштуватися довго не вдавалося, пільги учасника війни, які опинилися у полоні й вижили всім смертям на зло, на таких не розповсюджувалися. А він, не звиклий ніколи схиляти голову, нічого не просити, жив насиченим духовним життям. Збирав легенди рідного краю, багато читав, збирав бібліотеку, подорожував по Україні й до всього придивлявся по-юнацьки допитливим гострим поглядом.

В його невеличкому будинку, що стоїть на пагорбі поблизу перехрестя доріг, побувало багато відомих людей — письменників, журналістів, науковців.

Мені довелося бути свідком зустрічі Федора Миколайовича з відомим політичним діячем, директором Інституту літературознавства, академіком Миколою Григоровичем Жулинським. Виявилося, що батько М.Г.Жулинського Григорій Лук’янович під час війни пройшов ті ж гітлерівські табори, що й Федір Плотнір. Після війни опинився у США, втратив зв’язки з сім’єю. Довго розшукували його через Червоний Хрест та інші організації й лише через чотири десятиліття відбулася зустріч батька з синами, рідними, з Батьківщиною. Коли Микола Григорович і Федір Миколайович торкнулися цієї болючої теми, вони не могли стримати сліз. Запланована короткочасна зустріч тривала понад годину й академік подарував Ф.Плотніру свої книжки, серед яких хвилюючий нарис «То твій, сину, батько» про долю родини Жулинських.

Писати про Ф.М.Плотніра, про його багатогранні пристрасті, неординарність, тремтливе ставлення до історії важко. Як і не можна не погодитися з Володимиром Панченком, доктором філологічних наук, професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», який назвав Федора Миколайовича одержимим Плутархом з Нової Праги.

Це він разом з Олександром Миргородським розшукав місце у Рябоволовій балці, де фашистами були розстріляні під час окупації євреї, й встановив пам’ятний знак з написом «Бабин Яр Нової Праги». Це він відшукав місце, де знаходився хутір Припутні, в якому останні роки свого життя провів автор відомої пісні «Їхав козак за Дунай» Семен Климовський. Саме він, Федір Миколайович Плотнір, подарував обласній науковій бібліотеці ім. Д.Чижевського 500 євро, які отримав як компенсацію за свої поневіряння у фашистських концтаборах.

Це він, Федір Плотнір, започаткував краєзнавчу премію для своїх юних земляків, учнів Новопразьких шкіл.

Це Федір Плотнір допоміг перевидати книгу львівського письменника і музикознавця Григорія Шульги.

А як не згадати, що завдячуючи наполегливості та ентузіазму Федора Миколайовича нарешті затверджено герб Нової Праги, проект якого розробив Ф.Плотнір.

Саме Федір Миколайович відшукав те місце в колишньому селі Секретарівці поблизу Нової Праги, де знаходилася садиба Івана Костянтиновича Чижевського — батька всесвітньо відомого вченого історика і славіста Дмитра Чижевського.

І цей перелік відкриттів і знахідок новопразького краєзнавця можна продовжувати довго. Він багато встиг зробити за своє життя: боронив Вітчизну, збудував хату, посадив сад, виростив дітей, написав три прекрасні книги.

Федору Миколайовичу 3 жовтня виповнилося 90 років. Мені аж ніяк не віриться, бо в нього прекрасна пам’ять і ще відчувається міць у його потиску руки. Та найголовніше, що є в нього, — духовна міць. Дай, Боже, щоб вона передалася нам.

Анатолій КОХАН, кандидат медичних наук, лауреат премії ім. В.Ястребова, член Національної спілки журналістів України
Газета: 
Рубрика: