Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

«За нами слідкувало КДБ, але ми поставили в Крутах хреста»

Чернігівці пригадують події осені 1990-го і січня 1991 року
1 лютого, 2018 - 19:47
У січні 1991-го / ФОТО ВАЛЕРІЯ РЯБЧЕНКА

Нині увійшло в моду у деяких «свідомих» колах спекулювати на темах патріотизму, поначіпляючи на груди медалі «ветеранів боротьби за незалежність України», у той час як справжні борці за незалежність, ризикуючи сісти за пропаганду «буржуазного націоналізму» та державної самостійності України, мовчки робили свою справу.

46-річному командирові громадського об’єднання «Перша Чернігівська сотня» Валерію Рябченку заледве виповнилося 18, коли він вперше побував у Крутах. І не просто побував, а в складі невеликої групи відчайдухів віднайшов місце епічної битви жменьки юних українців зі значно переважаючим за кількістю та досвідом ворожим військом на чолі з головкомом більшовицької армії Михайлом Муравйовим. Однодумець Валерія Рябченка, нині священик, військовий капелан і волонтер отець Євген Орда був наймолодшим учасником пошукової групи. Ця безстрашна молодь першою заговорила про Крути як про героїчну сторінку історії України й першою встановила березовий хрест на символічному земляному насипу. 

ЯК УСЕ БУЛО

«Восени 1990 року ми, представники Спілки незалежної української молоді, поїхали в Крути й почали розпитувати місцевих про ті події. Знайшли якогось діда, він і вказав нам на місце, де, за його словами, відбувся бій», — починає розмову Валерій Рябченко. — Спілка незалежної української молоді — це була перша молодіжна організація націоналістичного спрямування, котра виникла наприкінці 80-х років в окупованій «совєтами» Україні. Варто зауважити, що Народний Рух України був ліберальною організацією, й нас вони вважали чи то провокаторами, чи просто невиправними романтиками з явними ознаками юнацького максималізму. Рух тоді не ставив за мету здобуття Україною незалежності й мав приставку «за перебудову». Нас називали «фашиствующие молодчики». Ми були тісно пов’язані зі Спілкою української молоді — закордонною організацією. Наше керівництво тримало з ними тісний контакт. Нагадаю, тоді ще був СРСР, і для того, щоб нам не приписали зв’язки з іноземними структурами, було утворено СНУМ. Звісно, літературу ми отримували з-за кордону. Першу книжку, яку я прочитав, була праця Дмитра Донцова «Звернення до молоді». Ми слухали касети з Державним Гімном України — все приходило звідти».

Повертаємося до встановлення хреста в Крутах. «Восени 1990 року ми поїхали в Крути, не пригадаю, скільки нас було — п’ятеро чи семеро. На той час мені було 18 років. Почали розпитувати про ті події місцевих людей. У результаті якийсь дід показав місце біля станції, сказав, що саме там і був бій, — повторює Валерій Рябченко. — Ми знайшли підводу й навозили на те місце землі. До речі, допомагали місцеві. Все відбувалося швидко — одні возили землю, інші збирали матеріал. Потім ми вирубали хреста і поставили його на тому умовному місці. Це був березовий хрест, заввишки чотири метри. Після повернення в Чернігів ми зв’язалися з Києвом і домовилися, що 29 січня освятимо могилу».

«Отже, 29 січня вже було освячено хреста? Відверто кажучи, важко уявити, як при радянській владі можна було освятити місце, де лилася кров борців за незалежність України й не потрапити за грати», — дивуюся.

«Ризик потрапити за грати завжди існував, але варто розуміти, що в повітрі вже витав дух свободи. Хіба молодь зважала на ті ризики? Зранку 29 січня 1991 року ми виїхали з Чернігова потягом, у Ніжині пересіли в електричку й об’єдналися з киянами. Пригадую, вони ще листівки по електричці про крутянців розкидали. Вже коли ми приїхали в Крути, нас чекали інші делегати. Всього нас тоді зібралося орієнтовно 50 людей, включно з представниками Народного Руху. Від станції зібрання рушило до переїзду, колону вели ми. Дехто тримав у руках синьо-жовті та червоно-чорні прапори. Коли вже рушили, то побачили, як на переїзді зупинився автобус. Було видно, що він забитий ущент людьми. Всі почали говорити про те, що зараз проти нас вчинять провокацію. З автобуса вийшов мужик із сокирою. Ми зрозуміли, що місцеві комуністи організували колгоспників, щоб ті нас побили, однак вони думали, що нас буде менше. Ми зупинили колону, перегрупувалися — поставили сильніших попереду, а жінок і прапороносців позаду. Такою колоною ми спокійно пройшли повз автобус і підійшли до хреста, де й провели молебень, — говорить Валерій Рябченко. — Пригадую, нас тоді знімали працівники КГБ. Їхня чорна «Волга» стояла трохи віддаль від нас, а знімали нашу процесією масивною телевізійною камерою. Відверто кажучи, було б цікаво через стільки років побачити їхню відеозйомку. «Гебісти» були легко вдягнуті, неначе вийшли на невеличку прогулянку. На нас всіх були добротні кожухи, а морозяка тоді градусів під 25 був і вітрюган неймовірний. Мені так смішно стало, коли побачив, як «чекісти» трусяться на морозі. Один із наших переписав у блокнот номери їхньої «Волги», й по реакції «чекістів» було видно, що вони цього бояться».

ВОНИ ХОТІЛИ ТВОРИТИ ІСТОРІЮ

Ще один учасник тих подій — священик храму Святої Великомучениці Катерини в Чернігові отець Євген Орда. Його спогади ідентичні спогадам Валерія Рябченка, одначе висновки, які робить священик, є глибоко невтішними для ліберального ура-патріотичного кола.

«Я пам’ятаю, що освятив хреста священик Української автокефальної православної церкви Степан Перва. Він був першим українським священиком у Чернігові, — пригадує отець Євген. — Щороку ми їздили на та місце, й щороку хреста ламали. Очевидно, це робили місцеві. Але були й такі, котрі щиро допомагали нам. Пригадую, коли всі роз’їжджалися, то тих, хто з якихось причин затримувався і не встигав на поїзд, місцеві, підігріті оковитою, били палками. Роки пропаганди позначилися на людях. Але ми бачимо, що нині більшість місцевих селян вважають Крути героїчною сторінкою в історії України, й це заслуга тих, хто зумів донести людям правду про ті події».

Це вже потім, наприкінці каденції президентства Леоніда Кравчука, Крути почали згадувати на більш високому рівні — зробили більший насип, встановили металевий хрест і 24 металеві таблички від кожної області України. І дарма, що їх покрали. Пам’ять про Крути ожила, хрест знову й знову опинявся на колись вперше насипаному чернігівською «радикальною» молоддю пагорбі, аж доки люди не осягнули всієї героїчності подвигу крутянців. Не менш героїчною була й експедиція відчайдухів із СНУМ.

«Те, що ми робили, помірковані рухівці вважали дуже радикальним, а ми хотіли творити історичні події. Поїздка в Крути для нас була історичною подією. Я знаю точно, якби ми туди не поїхали, то й рухівців там би не було», — резюмує отець Євген.

Віталій НАЗАРЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments