Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Живе у Дніпрі «алхімік слова»

Про «книжковий серіал» Валерія Ніколенка
6 липня, 2017 - 16:56

Феномен письменницького таланту досліджували болгарин Михайло Арнаудов («Психологія літературної творчості»), угорець Іштван Рат-Вег («Комедія книги»), поляк Ян Парандовський («Алхімія слова»). У шедеврі Парандовського поєдналися творча самоспостережливість, кропітка наснага архівного щура й доступний широкій публіці добротно охудожнений есеїстичний стиль. Ось тільки він, уродженець Львова, жонглюючи сотнями прізвищ світових геніїв і польських корифеїв, не згадав жодного українця — бодай земляків Франка, Стефаника, Лепкого. Важко уявити, щоб у США, Франції, Англії, Німеччині не було своїх «алхіміків слова», котрі випередили поляка якщо не за майстерністю, то в часі.

Проте їхні прізвища не обтяжують ерудицію наших володарів дум, тому Валерія Ніколенка, письменника-есеїста з міста Дніпро, призвичаїлися почесно називати «українським Парандовським», ставлячи його чисто українські дослідження світової й української літератури в одну вервечку з «Алхімією слова» Парандовського, якому він не поступається багатством мови, витонченістю стилю, глибиною думки. Валерій Ніколенко реалізував свої творчі потуги на початку третього тисячоліття, на порозі власного полудня віку, маючи за плечима філфак Дніпропетровського університету (тоді ще не національного) і багаторічне викладання української і зарубіжної літератури у сільській школі та технікумі. З 2004 року він — член НСПУ.

За шістнадцять років (2001—2016) Ніколенко власним коштом (!) видав рівно стільки ж і книжок. Перша «Біографії в порівняннях» (2001) — строката мозаїка фрагментів із сотень біографій, коли несподівано, однак цілком природно, зіставляються Бодлер і Шевченко, Кафка і Винниченко, Пруст і Тичина... Читач поринає в атмосферу, де наші вітчизняні корифеї на рівних фігурують у планетарному контексті світочів людства — без амбіцій, буцімто саме Україна була колискою земної цивілізації, проте й без позадницького комплексу меншовартості.

У «Покликанні» (2002) Валерій ґрунтовно дослідив складну гаму мотивів письменницького покликання, принагідно ілюструючи поняття «графоманія», «епігонство», «плагіат» тощо. Розширюючи рамки української літератури, він аналізує її в широкому світовому контексті.

«Гонорар» (2004) — справжній банкет фактів і роздумів на тему оплати письменницької праці, авторського права, інтелектуальної спадщини. З іронією і сарказмом аналізуються спроби підкупу митців тоталітарними режимами, надто ж радянським.

У російськомовних «Несвятых» (2006) читач отримує унікальну нагоду з’ясувати, з ким дружать і частіше ворогують маститі письменники. До їхніх послуг суперечлива фігура Солженіцина, котрий своїми діяннями багатьом так насолив, що його «не б’є тільки ледачий». Всебічна інформація дозволяє самостійно судити про феномен Шолохова: чому одні вважають його вдалим пройдою-плагіатором із «катівськими руками», інші ж співчувають «трагедії російського генія».

Есеїзована енциклопедія неповторності «Письменник пописує...» (2007) являє собою першу в державі капітальну спробу поєднати розгляд психології творчості письменників і проблем художньої майстерності — вкупі з громадською позицією. Це справді енциклопедія — в покажчику імен аж 1190 постатей. Причому вони не промайнули бігцем, а згадуються-цитуються-аналізуються вельми часто: Шевченко 57 разів, Бальзак 43, Пушкін 42, Гончар і Толстой по 39, Фолкнер 31, Іваничук 30, Франко і Гарсіа Маркес по 29...

Півтисячі сторінок ущільненого шрифту займає том «Брудно-прекрасне» (2007) (за Підмогильним, кохання — брудно-прекрасне почуття). У ньому сотні письменників, які чарували нас любовними пригодами своїх персонажів, самі опинились в ролі героїв огляду.

«Дружляндія» (2009) — чудернацька панорама міжособистих стосунків понад сотні письменників, зображених з іронією щодо надуманих ідилій, але в площині, де ворожість, агресивність, конфронтація все ж поступаються приязні. Переважає у книжці не ідилічне сюсюкання, а іронічний скепсис, аналіз феномена «співворожості», мальовничі приклади веселощів-розіграшів-взаємозбиткувань, закамуфльованої халявкуватості. Є в книжці й розділ «Калібри»: виявляється, маститі між собою здебільшого чубляться, компенсуючи цей гріх опікою над посередніми талантами — аж до проштовхування і звеличення нездар.

В антипасквілі «Бузинуті часи» (2009) Ніколенко показав, як не стріляти в одіозного автора, а дискутувати на сатиричному рівні. Ще й прихитрився напророчити (на задній обкладинці: «Всякому городу — садок вишневий без Де Сада, українській літературі — Шевченка без Бузини, а моїм землякам — Дніпро без Петровського»).

Обрамленням книжкового серіалу Валерія Ніколенка, котрий обсягом разів у сім перевершує «Алхімію слова» Парандовського і включає мало не стільки ж персонажів, як «Людська комедія» Бальзака, можна вважати чималенький (820 сторінок) том вибраного «Славетні» (2010), до якого увійшли фрагменти з попередніх книжок.

Творчість малотиражного провінційного автора не може не захопити. Авторитетний літературознавець і видавець Михайло Слабошпицький наголосив: «Якби моя воля, то всі ці книжки я ввів би як обов’язкову лектуру в програму уроків літератури в школі й у вишах. Користь од цього була б значно більша, ніж од нудних і примітивних підручників зі словесності».

Останнім часом Ніколенко не поповнює цикл «Славетні», а бавиться не завжди вдалими афоризмами. Здебільшого (точніше, знеменшого) вони влазять в один рядок, тож пан Валерій називав їх лаконізмами, а згодом присусідив до власного імені. У трилогії «Ювалерні вироби», «Ювалерний приплід», «Ювалерний присмерк» (2014, 2015, 2016) понад тисячу сторінок і добрий десяток тисяч «не причесаних думок». Вистачає там із поточного життя і кандидатів у славетні, і вже зганьблених посіпак.

Саме за афористику Ніколенко одержав із рук Євгена Дударя диплом «Вишневих усмішок» (як переможець у номінації авторської сатири на Дніпропетровщині) та титул «Професійний сміхотворець України». Безумовно, що літературно-дослідницька творчість дніпровського «алхіміка слова» заслуговує більшого, потребує промоцій і «розкрутки».

Петро ЧЕГОРКА, м. Верхівцеве (Дніпропетровщина)
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments