Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Дамаська троянда<sup>*</sup>

як ліки на американську самовпевненість
19 липня, 2011 - 00:00

Популярність американського президента Обами серед арабів упала в рази порівняно з піком його популярності в 2009 році, коли він у знаменитій «каїрській промові» оголосив про новий розділ в американсько-арабських відносинах. А привабливість самих США в очах арабів ще нижча, ніж була в останній рік адміністрації Буша. Такі результати опитування поважною соціологічною службою Zogby International у шести країнах: Марокко, Єгипті, Лівані, Йорданії, Саудівській Аравії та ОАЕ. Ще більш прикро, що демонізований щодня Іран, на думку «арабської вулиці», відіграє більш позитивну роль у регіоні, ніж США. Особливою прихильністю Тегеран користується у ліванців, і це за обставин, коли стільки всього було вкладено у «прозахідну коаліцію» екс-прем’єра Харірі, який мав усунути з арени ненависну Хезболлу і розірвати стратегічну вісь Іран — Хезболла — Сирія... Дві головні претензії арабів до Вашингтона: нерозв’язане палестинське питання (тобто США не сприймають як справедливого посередника, а тільки як гравця на користь Ізраїлю) та його втручання у справи регіону.

Невтішні результати прийшли на тижні, коли Вашингтон оголосив, що президент Сирії Башар Аль-Асад «втратив легітимність» і що він «не є незамінним». Цьому передувала історія з американським послом у Дамаску Робертом Фордом, який без попередження влади разом із французьким колегою виїхав до міста Хама, щоб, за його словами, підтримати мирні антиурядові демонстрації. Дізнавшись про це, прихильники діючого президента не тільки вилаяли посла на власних демонстраціях, а й обмалювали стіни посольства відповідними написами та встановили там національний прапор. Вашингтон і Париж виголосили протест, а Дамаск засудив послів за порушення віденських угод та втручання у внутрішні справи. Опозиційні діячі за кордоном зніяковіли: поїздка посла стала свідченням, хто саме зацікавлений у зміні режиму, про що вони постійно торочать на телеканалах. Але мотиви поведінки посла Форда має й цікаву передісторію. Місяць тому він відвідав містечко Джиср-аль-Шугур, яке перед тим на кільканадцять годин опинилося під контролем бойовиків, поки його не звільнили військові. Послу продемонстрували братські могили десятків чиновників і поліцейських, простих мешканців, які не догодили бойовикам. Місцеві розповіли йому про терор, тортури і грабіж із боку «борців за свободу», після чого посол заявив на телекамери, що напад на місто «був ретельно і професійно спланований». Ба більше, Форд оголосив наступне: «Сполучені Штати підтримують діалог уряду Сирії та опозиції всередині країни з метою формування політичних умов для виходу із кризи». І після цього підпав під критику... Вашингтона, точніше, неоконсерваторів із Республіканської партії. У статтях, що миттєво з’явилися в американській пресі, посла було названо «пропагандистським знаряддям Асада». Сирія, слід зазначити, — приз, який так і не дістався адміністрації Буша, хоча за планом, наступною після Іраку мала стати саме Сирія. Тепер, із початком передвиборної кампанії, команді Обами геть невигідно поставати миротворцями, коли республіканці будуть трактувати це як «слабкість перед Дамаском». Ось і відповідь, чому посол поїхав заохочувати вуличні демонстрації в Хамі.

Співучасть посла Франції (до слова, єдиної західної держави, що має хоч якийсь позитивний рейтинг в очах арабів за результатами згаданого опитування) теж має пояснення. До цього французький міністр оборони Жерар Лонке заявив, що лівійські повстанці (яким, як з’ясувалося перед тим, Франція постачає тонни озброєння) мають сісти за стіл переговорів з урядом Каддафі. Того ж дня син Каддафі Сейф аль-Іслам оголосив, що веде переговори із Францією про припинення війни. Ясна річ, звістка викликала гнів Вашингтона: Париж, який затято вимагав бомбардувань Лівії, тепер веде з нею сепаратні переговори про мир! Образився й Лондон. І Париж вирішив компенсувати провину сирійською кров’ю, заголосивши про проект резолюції Радбезу із засудженням Сирії та погрожуючи президенту Асаду міжнародним трибуналом. Резолюція й надалі не має жодних шансів на ухвалення, оскільки Росія й Китай категорично проти. У Москви, слід сказати, не моральні застереження, а суто стратегічні військово-політичні. Сирія — це єдине вікно Росії в Середземне море. Завдяки базі в Латакії Росія може моніторити весь Близький Схід, а нещодавно було повністю модернізовано другу базу російських ВМС у Тартусі. Зміна режиму в Дамаску неминуче усуне там російську присутність. А чим це загрожує — ясно продемонстрував недавно американський крейсер «Монтерей», частина майбутньої системи ПРО, який звідти перейшов до Чорного моря, щоб відвідати Україну, а потім Грузію.

Ще одна свіжа прикрість — відмова Ліги арабських держав пристати бодай до антиасадівської риторики, не кажучи вже про силові прийоми (як це було у випадку з Каддафі). Генсек Ліги Набіль Ельарабі прямо заявив, що Вашингтон перейшов межі, назвавши сирійського президента таким, що «втратив легітимність». Після чого вилетів до Дамаска, де висловив повну підтримку президенту Аль-Асаду та його реформам.

Непримиренна до нього опозиція за кордоном продовжує влаштовувати зустрічі в Туреччині, але більше ніж заклики до армії полишити президента вигадати не може. Справжнім фарсом стала й «конференція солідарності» у паризькому кінотеатрі «Сен-Жермен», влаштована Бернаром-Анрі Леві, який проголосив себе ще в 1970-ті засновником «нової філософії». Невідомо, який філософський камінь він розгриз, але утримує обізнаність про своє існування скандальними заявами штибу «Франція — це фашистська диктатура», «Паранджа — це запрошення до зѓвалтування» тощо. Його поділ на «добрих хлопців» і «поганих» теж специфічний: він любить «чеченських борців за свободу» й ненавидить «палестинських терористів», він агітував за бомбардування Югославії й напад на Ірак, Лівію, тепер і Сирію й закликає захищати «бастіон демократії» Ізраїль. На його прикрість, сирійські опозиціонери відмовилися від участі, а на самій конференції журналісти виявили «підставу» — роль «сирійського опозиціонера» грав екс-депутат ізраїльського кнесету Алекс Гольдфарб. Коли правозахисниця Сурея Ізза здивовано вигукнула «Тут у залі немає жодного сирійця! Тут самі сіоністи!», її негайно витягли із зали охоронці. Подив уцілілих критично мислячих присутніх викликала поява екс-міністра МЗС Бернара Кушнера, який пропонував Бушу напасти на Ірак під приводом «захисту прав людини». А потім був і сміх — Кушнер назвав Туреччину «арабською державою».

Тим часом у самому Дамаску три дні поспіль відбувалося точнісінько те, до чого закликав американський посол Форд у червні — «діалог уряду Сирії та опозиції всередині країни з метою формування політичних умов для виходу із кризи». Десятки лідерів партій, громадських організацій, ті, хто вважає себе опозицією, взяли участь у консультативній нараді із підготовки загальнонаціонального діалогу. Віце-президент країни Фарук Аш-Шара чесно сказав, що до цієї зустрічі підштовхнули протести і, на жаль, пролита кров. Результатом зустрічі стала ціла низка положень (вимог) із ухваленого комюніке — серед них: неприйняття переслідування особистості; звільнення усіх політв’язнів; підзвітність і контроль уряду народом; права людини як найвища цінність, для чого створюється незалежний інститут омбудсмана; побудова правової держави із багатопартійністю та плюралізмом; підготовка нової конституції; якнайшвидше ухвалення нових законів про ЗМІ, партії й вибори. Як бачимо, програма дій значно ширша, ніж оголошений намір провести «національний діалог» у тому ж Бахрейні, де протести були жорстко придушені, а активісти отримали тюремні строки, а деякі й смертну кару за вбивство поліцейського. Вашингтон намір короля всіляко схвалив, а як же інакше — острів є базою американського флоту.

До речі, опитування Zogby International виявило й разючу поляризацію думки «арабської вулиці» щодо наслідків оспіваного вже «арабського пробудження». У Єгипті, досі, здавалося, моделі революції, більше половини людей заявили про розчарування, головним чином, через матеріальне погіршення життя. І в сирійському процесі трансформації головні випробування саме в соціально-економічній сфері. Ось лише кілька кардинальних питань для уряду: як створювати 300 тис. робочих місць на рік для працевлаштування молоді? Як долати вже існуюче безробіття? Чи й далі витрачати 8 млрд. доларів на рік на субсидії населенню? Але це вже тема окремого предметного викладу.

*Дамаська троянда — гомеопатичний засіб для лікування розладів зору й слуху, а також неврозу.

Ігор СЛІСАРЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ