Фінляндізація Європи чи умиротворення Росії?
Дещо забутий термін із часів закінчення холодної війни — «фінляндізація» — знову став на часі. Дедалі частіше його використовують на сторінках газет і в серйозних наукових дослідженнях з проблем міжнародних відносин. Хоча спочатку він стосувався виключно відносин Фінляндії та СРСР, нині йому стали надавати широкого тлумачення. Кілька років тому заговорили про фінляндізацію країн Балтії, потім — Польщі. Динаміка відносин Європейського Союзу та Росії цілком дозволяє говорити про деяку фінляндізацію всієї Європи.
Після радянсько-фінської війни 1939—1940 рр. Фінляндія 1941 року виступила разом з Німеччиною проти СРСР (за фінською термінологією — «війна-продовження»). При цьому Фінляндія не була союзником Німеччини формально, а вела свою власну війну. Ця обставина дозволила США не розривати дипломатичних відносин з Гельсінки, хоча їхній рівень був знижений. Улітку-восени 1944 року опір фінській армії змусив радянське командування припинити напад у Карелії й під Виборгом. «Вони — дуже небезпечні, уперті, вузьколобі люди, і здоровий глузд потрібно їм утовкмачувати силоміць», — сказав Сталін американському послу в Москві Авереллу Гарріману 10 червня 1944 року. Проте рішучість фінів чинити опір до останнього в черговий раз змусила Сталіна переглянути вельми тяжкі умови перемир’я і погодитися на приїзд до Москви фінської делегації.
Фінляндія опинилася перед цілком реальною загрозою радянської окупації й перетворення на країну народної демократії. Сподіватися було ні на кого. «Росія — наш союзник, і ми не можемо ризикувати великими справами, допомагаючи фінам», — сказав державний секретар Корделл Халл шведському послу в Москві під час III Московської конференції союзників у жовтні — листопаді 1943 року.
Причин того, що Фінляндія уникнула долі країн Східної Європи, досить багато, і вони потребують окремого розгляду. Проте за можливість зберегти демократичний лад і вільну економіку довелося заплатити досить високу ціну. Як у прямому, так і у переносному значенні. СРСР були виплачені репарації в розмірі 300 млн. доларів, що за теперішніх часів відповідає мільярдам. Частиною свого суверенітету Фінляндії довелося пожертвувати. Радянський Союз втручався у внутрішні справи країни, диктував склад фінських урядів і не допускав до управління країною неприйнятних для нього діячів. Москва в категоричній формі зажадала усунення впливового політика, голови Соціал-демократичної партії Вяйне Таннера від участі в уряді за його роль в організації опору в «Зимовій війні» 1939 —1940 рр.
Свою зовнішню політику Фінляндія також повинна була погоджувати з СРСР. Так, через незгоду Москви вона відмовилася від отримання допомоги за планом Маршалла. Будь-які антирадянські й навіть критичні виступи на адресу великого сусіда придушувалися, нелегальних емігрантів-дисидентів видавали назад. Навіть до незалежності країн Балтії на початку 1990-х рр. у Фінляндії ставилися негативно через побоювання негативної реакції Радянського Союзу.
Натомість у Гельсінкі отримували пріоритет в торгівлі з СРСР. Якщо будувалися з іноземною допомогою радянські підприємства, то пропозиції в першу чергу надавалися фінським фірмам. Це забезпечувало роботою сотні тисяч фінських робітників і приносило великі надходження до бюджету країни. Треба віддати належне умілій фінансовій і економічній політиці фінського керівництва. Кошти не проїдалися, а спрямовувалися на освоєння наукоємних і нових технологій. Символом прориву стала добре відома у нас фірма Nokia Oyj, що виробляє сучасне телекомунікаційне обладнання.
Ці компоненти і стали складовою частиною так званої фінляндізації. Термін на Заході отримав негативне значення як політика непротивлення тиску СРСР. Дехто серед західних політологів і радянологів розглядав фінляндізацію як пряму зраду демократичних цінностей. У першу чергу свободи слова. Проте нарада з безпеки та співпраці в Європі була проведена в Гельсінкі в серпні 1975 року. Це було визнанням демократичного характеру країни і в якійсь мірі поступкою Москві, яка наполягала на проведенні наради саме в столиці Фінляндії. Ніхто не звернув уваги тоді на те, що це був перший крок на шляху фінляндізації насамперед Європи, принаймні її західної вільної й демократичної частини.
Другим кроком, а за часом — першим, у фінляндізації Європи стала Ostpolitik канцлера ФРН Віллі Брандта. Метою пом’якшення відносин з СРСР було домогтися об’єднання Німеччини. Деяке ослаблення напруженості сталося, але Берлінська стіна впала не в наслідок поступок, а навпаки, в результаті безкомпромісної позиції щодо необхідності подолання поділу Європи.
Рецидив політики фінляндізації стався в 1990-х рр. вже після розпаду СРСР. В обстановці загальної ейфорії від російської демократизації часів президента Бориса Єльцина якось не помітили посилення агресивності Москви. Цей процес набрав обертів уже в першому президентстві Володимира Путіна. Спочатку неухильно скорочувалася територія свободи. Не лише в громадському житті, а й у економіці. Потім під гаслом «вставання з колін» Заходу дали недвозначно зрозуміти, що простір СНД Росія розглядає як зону свого впливу і не допустить тут чужих. Апофеозом переходу від слів до справ стала агресія проти Грузії в серпні 2008 року. Млява реакція на ці події призвела до публічного приниження президента Франції Ніколя Саркозі. Росія не виконала взятих на себе зобов’язань і не відвела свої війська за погоджену лінію. І що ж Париж? Не лише мовчки проковтнув гірку пігулку, але продовжив проросійський курс своєї політики. Приблизно також поводила себе і Німеччина, особливо за часів канцлера Герхарда Шредера. Не випадково заговорили про неформальну вісь Париж — Берлін — Москва. За канцлера Ангели Меркель такий рух дещо втратив швидкість, але тенденція залишається.
В європейській політиці змагаються два суперечливі напрями. По-перше, великі фірми, особливо ті, що працюють у сфері постачання енергоресурсів, вельми дорожать своїми позиціями і зв’язками з високопоставленими російськими чиновниками, що мають вплив на формування політики в цьому секторі. Відповідно справляється вплив, який можна пояснити, на політику відповідних країн і навіть Євросоюзу. Так склалося, що головні європейські країни залежать від поставок газу з Росії. Є велика спокуса не конфліктувати з Москвою, щоб зберегти status quo і свої прибутки.
По-друге, Європа дуже розчарована процесом демократизації країн СНД. Окрім країн Балтії, демократія в європейському розумінні ніде не закріпилася. Ейфорія та надії періоду кольорових революцій змінилися глибоким песимізмом. Багатьом на Заході й серед наших найближчих сусідів стало здаватися, що нічого путящого на пострадянському просторі не вийде, і чекати яких-небудь кардинальних змін в найближчому майбутньому не варто. Тож навіщо протистояти Росії, тим більше собі на шкоду. Набагато краще і продуктивно отримати реальний прибуток від співпраці з Росією, незалежно від її внутрішнього стану. Тим паче, що чекати озброєної агресії проти країн НАТО не доводиться.
По-третє. Курс американської адміністрації за президентства Обами фактично підтримує такий напрям європейської політики. Добрі відносини з Москвою слугують для європейських столиць додатковим козирем у дискусіях із Вашингтоном. У тому числі допомагає проти участі в американських діях у гарячих точках.
По-четверте. Європа серйозно «захворіла» на пацифізм. Воля до опору істотно послабшала. І навіть загроза міжнародного тероризму не змусила серйозно змінити свою політику. Коли почалися голодні заворушення в країнах Магрібу, ЄС був просто в паніці й зберігав повне мовчання, не знаючи, яку позицію зайняти перед загрозою захоплення влади, наприклад, у Тунісі ісламськими фундаменталістами.
Звісно, є певне бажання домогтися меншої залежності від Росії в енергетичній сфері. Звідси проект NABUCCO і розширення імпорту газу з Північної Африки та регіону Перської затоки. Але в той же час Німеччина погодилася на будівництво газопроводу «Північний потік», що зменшує шанси послабити московський газовий зашморг.
Таким чином, з урахуванням сучасних умов у наявності процес фінляндізації Європи. З Росією не сваритися, обмежившись моральним засудженням порушень прав людини. Начебто стурбованість і засудження були висловлені у зв’язку з вироком Михайлові Ходорковському. І то лише на рівні парламентаріїв. Спроби введення навіть подоби санкцій проти Москви, наприклад, візових обмежень для чиновників, можуть залишитися лише благим побажанням. Судячи з жорсткого тону міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, Москва не має наміру миритися навіть з такими закликами, котрі ні до чого не зобов’язують. І вже абсолютно зрозуміло, що на підтримку Заходу Ходорковському сподіватися не варто. Загальнолюдські цінності дуже девальвували в очах прагматичних західних політиків. Вони ладні погодитися з новим виданням «доктрини Брежнєва», яку радянський генеральний секретар проголосив після вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968 року. Тоді Захід мовчазно погодився з радянською зоною впливу в Європі. Є в європейських столицях такі політики, які готові на такий крок щодо країн СНД. Польські керівники готові погодитися з висновками, що межують зі знущанням, при розслідуванні обставин загибелі літака з президентом Качиньським. Прем’єра Дональда Туска вистачило лише на те, щоб назвати звіт неповним. А міністр транспорту Росії категорично відмовився навіть обговорювати будь-які зміни і доповнення. Судячи з усього, Варшава з цим погодиться.
Якщо справа піде таким чином, то реанімація фінляндізації цілком може плавно перейти в умиротворення Росії. Напевно, небезпеку такого курсу Європи зараз мало хто на континенті усвідомлює. Умиротворили Москву за рахунок Грузії й думали, що на цьому все. Але так зупинити агресора неможливо. Адже досить було одному американському кораблю зайти в грузинський порт, як агресивність Москви зникла на очах. Коли Чемберлен повернувся з Мюнхена, Черчилль сказав йому: «Ви втратили честь і отримаєте війну». Менше ніж через рік це пророцтво стало реальністю. Про це слід завжди пам’ятати.
