Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Газ і арабська весна

29 травня, 2012 - 00:00
БЕЗПЕРЕЧНО, ЩО САМЕ СИРІЯ Є ВИРІШАЛЬНОЮ ЧАСТИНОЮ БУДЬ-ЯКОГО ПЛАНУ ТРАНСПОРТУВАННЯ І ГАЗУ ЗАТОКИ, І ГАЗУ ПІВНІЧНО-АФРИКАНСЬКОГО. НА ФОТО — ЧОЛОВІК НЕСЕ ГАЗОВИЙ БАЛОН НА РИНКУ В ДАМАСКУ / ФОТО РЕЙТЕР

«Чи не є те, що відбувається в Сирії, початком газової війни, нової війни за природні ресурси?» — запитала кореспондентка російського телебачення сирійського президента Башара Асада у недавньому інтерв’ю. Президент відповів: «Ми завжди перебували у стратегічно вигідному становищі із виходом до Середземного моря, через нас проходять усі шляхи з півночі на південь та зі сходу на захід».

Для необізнаного це запитання могло видатися якимось неоковирним у загальному контексті розмови, навіть штучним у вже звичному висвітленні подій у Сирії. Водночас газове питання — це якраз у яблучко. Лише кілька промовистих прикладів-процесів останніх років, перелік яких дає підстави стверджувати, що за «кольоровими революціями» (а згодом і за арабською весною) йде помітний газовий душок, а політика держав, перефразовуючи класика, значною мірою зіпсована газовим питанням.

Згадаємо, помаранчева революція в Україні, а перед тим і трояндова у Грузії дали поштовх до реанімації регіонального утворення ГУАМ, на яке покладали завдання реалізації транспортного коридору для каспійських енергоносіїв (почали планувати з нафти) у Європу. Куратор цього проекту і тіньовий емісар адміністрації Буша під вивіскою «проекту перехідних демократій» Брюс Джексон був частим і без оголошення візаві на Банковій. Утім, план зазнав фіаско. 2010 року прем’єр Путін під час відомої газової війни пригрозив Мінську перекинути газотранспортні потоки в обхід Білорусі (прем’єр Азаров негайно відгукнувся готовністю надати для цього українські потужності), пізніше Кремль активно підтримав суперників Лукашенка на президентських виборах...

Росія з Німеччиною ввели в дію газогін «Північний потік», на порядку денному — будівництво «Південного» (українські урядовці бадьоро запевняють, що це ніяк особливо не позначиться на статусі України як головного транзитера російського газу до Європи). Схоже, зазнала повного краху реалізація проекту «Набукко», завдяки йому Туреччина прагнула збирати єгипетський, алжирський та центрально-азійський газ і доправляти в Європу. У той же час «Блакитний потік», що мав доставляти російський газ через Туреччину аж до Ізраїлю, обмежився територією самої Туреччини через відмову Росії від початкових планів. Тим часом Катар уже цього року планує досягти рівня виробництва скрапленого газу в обсягах, що у півтора разу перевищують той еквівалент нафти, що видобуває Саудівська Аравія. Регазифікаційні термінали для катарського СПГ будуть і на Півдні Європи, і в Британії. Емірат уже перетягнув на себе 6% європейського ринку, передусім, за рахунок Росії. Але транспортування газогоном, зрозуміло, обходиться дешевше, ніж спеціальним флотом скрапленого із подальшою регазифікацією. А поставки як саудівської нафти, так і катарського газу критично залежні від становища в Ормузькій протоці, де Іран уже продемонстрував, як може її перерізати в разі нападу на нього. До того ж Іран сам багатий газовими запасами.

Сьогодні здається неймовірним, що ще у липні 2009 року Росія, Катар та Іран засновували Форум країн-експортерів газу — первісної структури «газової ОПЕК» — щоб, як говорили, «не допустити підбурювання ззовні конкуренції між ними». Тоді категорично проти цих намірів виступили США та Євросоюз, аби попередити формування ними узгодженої світової ціни на газ. З огляду на те, які діаметрально протилежні позиції займають усі троє щодо Сирії сьогодні та двосторонні конфлікти, можна стверджувати, що ідею «газового ОПЕКУ» успішно торпедовано.

Безперечно, що саме Сирія є вирішальною частиною будь-якого плану транспортування і газу Затоки, і газу північноафриканського. Тут варто пригадати, яку значущість для Європи мали як лівійські енергоносії, так і гроші за них, отримувані полковником Каддафі, аж до, як твердять, фінансування передвиборчої кампанії донедавна президента Франції Саркозі. Каддафі «із другом Берлусконі» було взялися за проект «Зеленого потоку» лівійського газу дном моря до Італії. Ще на час війни проти нього Катар почав паралізувати лівійську нафту з захоплених повстанцями районів. Туди ж націлилася і Туреччина з уже згаданою ідеєю збирати увесь північноафриканський газ (на разі арабська весна не досягла Алжиру з його багатющими покладами і власною незалежною політикою).

Були повідомлення про відкриття величезних покладів газу в самій Сирії — якраз неподалік міста Хомс, що стало відомим у світі завдяки намірам збройної опозиції перетворити його на власне сирійське «Бенгазі» — опорний пункт, звідки, за лівійським рецептом, збройний заколот переможно поширився б на всю країну із відомими наслідками. А ще 2009 року оголосили про величезні запаси газу у середземноморських водах (за американськими підрахунками, цілий світ може прожити на них протягом року), на які претендують на разі троє — Ізраїль, Ліван та Кіпр. Тель-Авів (а з ним і Вашингтон) у захваті — він може стати потужним експортером газу. Про спільний видобуток не може бути й мови через наявні антагонізми. Передусім, Ліван та Ізраїль не мають мирної угоди та чітко визначених кордонів, більш того, за документами ООН, Ізраїль, після того як покинув південний Ліван 2000 року, продовжує окуповувати район Шебаа. Бейрут воліє, щоб за демаркацію взялася ООН, яка, зрозуміло, не в захваті від цієї ідеї. А в разі подальшого існування такої регіональної сили, як нинішня Сирія, годі й мріяти, що до влади в Лівані можна привести поступливий уряд.

І тут знову чергове нещастя для Туреччини: Ізраїль та Кіпр уже домовилися між собою протягнути нитку газогону. І Анкара виступає категорично проти, бо єдина визнає незалежною державою турецько-кіпріотське утворення на півночі острова і стверджує, що оборудка позбавляє законної частки турків-кіпріотів. І союзників немає, бо з усіма сусідами Туреччина встигла посваритися, звівши нанівець колись свою славетну політику «нульових проблем», за що парламентська опозиція уже вимагає голову міністра закордонних справ Давутоглу — для початку.

Якщо Туреччина вочевидь переоцінила свої шанси і вплив, то Україна — за вже усталеною традицією — намагається вгадати і пристати до переможця. Ще у липні 2010-го білоруський президент обговорював із сирійським колегою енергетичні проекти із залученням таких постачальників енергоносіїв, як Катар і Венесуела, та України як транзитера. Президент Башар Асад підтвердив це у грудні того ж року в ексклюзивному інтерв’ю «Дню»: «Для Сирії («Південь») і України («Північ»), гадаю, зараз було б надзвичайно корисним пов’язати Балтійський регіон із нашим регіоном — Україна знову виступить як центр, а також отримає доступ до Червоного моря і країн Затоки». Київ і Дамаск почали завзято готувати угоду про зону вільної торгівлі. Але через події в Сирії Київ натиснув на гальма якраз перед підписанням. А після вагань, що відобразилися у двоїстих заявах, уже 1 квітня (що може згодом виявитися дуже символічною датою для такої зміни пріоритетів) офіційний представник за наказом міністра МЗС сидів у Стамбулі на зборах «Друзів Сирії», де вирішували, як озброювати опозицію та платити зарплатню бойовикам.

Тепер зрозуміло, що це було зроблено із очевидних корисливих мотивів: Росія категорично відмовилася знижувати ціну на газ, отож, у Києві заходилися шукати альтернативу. Або ця альтернатива нарешті стала актуальною (хоча «День» писав про неї роками до того). Сам прем’єр Азаров підрахував, що зараз вартість катарського газу із урахуванням доставки втричі дешевша від російського імпортованого газу. І негайно запросив емірат до будівництва терміналу з прийому скрапленого газу в Одеській області. Це відкриття Микола Янович зробив прямо в Катарі, де його приймали у травні на найвищому рівні. Натхненний винайденням формули дешевшого газу, по поверненні до Києва він негайно розповів це на засіданні уряду і зажадав підготувати «програму стратегічного партнерства України з Катаром на 20 років», із якою Президенту Януковичу буде не соромно поїхати восени до еміра Хамада Аль-Тані. Про оголошення якоїсь держави стратегічним партнером ми не чули вже від часів Кучми, коли жартували: «Наш стратегічний партнер там, де ступила нога Президента». Водночас така разюча зміна поведінки щодо Сирії є спробою улестити Доху, рушійну силу повалення президента Асада. На Катар покладаються і у вирішені й такої виявленої прикрості, що Туреччина не дає згоди на прохід через Босфор навіть іще умовних танкерів зі скрапленим газом для України — її можна зрозуміти, вона буде затято наполягати на своїй території для транзиту на своїх умовах. Тому Азаров пообіцяв тристоронні — Україна, Туреччина і Катар — переговори наприкінці цього місяця.

Такий сплеск активності з метою диверсифікації джерел енергоносіїв, здавалося, можна тільки вітати. Про моральність не говоримо — realpolitik такі рефлексії відкидає. Але й без того виникають доречні питання. Передусім, наскільки це серйозно, а не лише пропагандистська войовнича риторика з метою морального тиску на Росію. Вже в суботу після зустрічей із Путіним і Медведєвим Азаров оголосив, що побачив у них бажання переглянути контракт. Наскільки це вдасться реалізувати в умовах олігархічно-бюрократичного устрою та корупції? Нарешті, чи адекватно оцінюють можновладці можливість відхопити шматочок в умовах ще втаємниченої великої, як ми переконалися, війни світових гравців за контроль і розподіл енергоносіїв, коли ці гравці ой як різко можуть міняти і свою позицію, і правила?

Ігор СЛІСАРЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: