Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

ЄС повинен допомогти не владі, а народу України

27 вересня, 2005 - 00:00

Помаранчева революція — якій надзвичайно личив цей життєрадісний колір — продемонструвала світові нову Україну, готову скинути лахміття радянської спадщини та відстоювати свої права. Сьогодні, менше за рік по тому, благотворна атмосфера тих днів розвіялася як дим.

Можливо, політичні інтриги знову з’явилися на авансцені швидше, ніж хотілося б українцям, але в самому цьому явищі немає нічого дивного. Шляхи двох героїв масових демонстрацій на київському майдані Незалежності — Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко — розійшлися, причому зі скандалом. Два тижні тому їхня «міжусобиця» випливла на поверхню: в умовах взаємних обвинувачень у корупції та некомпетентності Президент Ющенко відправив у відставку прем’єр-міністра Тимошенко.

Пані Тимошенко поклялася помститися — і швидко підтвердила слова ділом. Вона і її союзники активно беруть участь у спробах завадити «міцному господарнику» Юрію Єханурову, якого Президент обрав наступником пані Тімошенко, сформувати новий уряд. Унаслідок позиції Президента виявилися серйозно ослабленими: йому доводиться мати справу одночасно й із серйозною політичною кризою, і зі спадом у економіці, — останній частково став результатом діяльності уряду пані Тимошенко. Однак, перейшовши в опозицію, вона тепер може спокійно критикувати владу.

Багато хто поквапився заявити про смерть помаранчевої революції. Противникам української демократії, насамперед кремлівським, — вони явно побоювалися, що сусідні країни можуть сприйняти цей експеримент як приклад для наслідування, — дуже хочеться оголосити торішні політичні зміни в цій країні фатальною помилкою. Європейський Союз у свою чергу наводить непорядок у Києві як виправдання своєї улюбленої тактики стосовно України, яку можна визначити принципом «моя хата скраю».

Українці, які вагаються, можуть заперечити: демократія — не «тиха заводь». Події, що відбувалися протягом останнього тижня в Берліні, можуть послугувати своєчасним нагадуванням про те, що відкритий, змагальний політичний процес часом супроводжується плутаниною.

Однак, як із готовністю підтвердять нещодавно звільнені народи Східної Європи, альтернатива має набагато гірший вигляд. Чи то зовсім недавно в Україні, чи шістдесят років тому в Німеччині, чи сьогодні в Росії — ця альтернатива скрізь однакова: авторитаризм. Нинішня українська криза — це породження помаранчевої революції, а не зрада її ідеалів.

Щоб зрозуміти справжнє значення нещодавніх подій, розгляньмо їх у ширшому контексті. На зразок того, як це відбувалося під час усіх мирних революцій у Європі протягом останніх 16 років, демократичні сили в Україні були різношерстим альянсом, об’єднаним однією метою — скинути правлячий режим. Варто було президенту Леоніду Кучмі та його поплічникам поступитися владою перед обличчям масових демонстрацій протесту проти підтасовування торішніх виборів, як скріпи, що підтримували єдність опозиційної коаліції, серйозно послабшали.

Переможці зайнялися розподілом трофеїв. Пан Ющенко — банкір із півночі країни, який користується довірою народу, але позбавлений організаторського таланту, — «нагородив» харизматичного політика пані Тимошенко (а вона виросла на російськомовному промисловому сході України і в минулому була видатним представником «великого бізнесу») впливовою посадою голови уряду.

У період масових акцій характери цих двох людей чудово доповнювали один одного, але після приходу до влади вони створили суперечність. Пані Тимошенко почала вживати жорстких заходів проти колишніх політичних противників; так, вона обіцяла відмінити тисячі приватизаційних угод. Їй хотілося звести рахунки з переможеними. Пан Ющенко виступав за вирішення подібних питань через суд і взагалі прагнув обмежити масштаби перегляду підсумків приватизації. Він завжди був обережнішим політиком.

В ідеалі цей «шлюб за розрахунком» міг би протриматися довше, вселяючи упевненість населенню й інвесторам. Щоб виправити низку допущених раніше помилок у економіці, Україна потребує політичної стабільності. Утім, управляти цією країною завжди було нелегко, — це стосується не тільки пана Кучми, а й його наступника. «Запашок» корупції, що витає навколо влади, — як президентської адміністрації, так і уряду, — особливо дратує народ, який лише недавно згуртувався, щоб скинути прогнилий режим. Перед паном Ющенком відкривався один вибір: або відігравати роль «лежачого каменя» та втрачати довіру людей, або діяти.

Той факт, що пан Ющенко не забарився з «наведенням порядку», дозволяє йому виграти час, щоб зміцнити позиції своїх союзників на парламентських виборах майбутньої весни, що стануть подією надзвичайного значення. У рамках угоди, досягнутої ще за старого режиму, Президент наступного року повинен передати частину повноважень парламенту. Метою цієї реформи було певне ослаблення надто сильного інституту президентства. Однак подібний крок пов’язаний і з очевидним ризиком. Нездатність пана Ющенка сформувати уряд завдає збитків його репутації та й усьому процесу реформ в Україні. Важко сказати, кого майбутньою весною виборці обвинуватять у виниклій ситуації — мстиву пані Тимошенко чи Президента.

Подібні тактичні проблеми не мали б особливого значення, якби йшлося про країну з розвиненою демократією, розташованою в стабільному регіоні. Однак Україна не може похвалитися ні тим, ні іншим. Із цієї причини ЄС варто ще раз обдумати питання про необхідність запропонувати українцям ті ж стимули для проведення реформ, що й іншим східноєвропейським державам, які приєдналися до об’єднаної Європи минулого року.

Євросоюз, безсумнівно, має бути зацікавлений у підтримці стабільності в цій гігантській країні на його власних кордонах. А що стосується США, то вони від початку 1990-х — як у рамках НАТО, так і діючи самостійно, — рішуче підтримували вільну Україну, і сьогодні Вашингтон може зіграти важливу роль у тому, щоб ця країна з майже 50-мільйонним населенням стала частиною Заходу.

Безсумнівно, брюссельські бюрократи мають слушність, кажучи про те, що для цього Україні ще треба пройти довгий шлях. Та й політичні інтриги, які ми спостерігаємо сьогодні, — видовище не найприємніше. Однак не варто забувати — особливо сьогодні, — що головну роль у торішній помаранчевій революції відіграв український народ. Тепер він повинен «розвинути успіх» — побудувати працездатну демократію — і в цьому йому треба допомогти.

The Wall Street Journal, США, 22 вересня
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments