Між Сциллою та Харибдою
«Должно быть, очень плохо я воспитан,
Что, грубо нарушая все приличия,
Не вижу в русском рабстве неумытом
Ни избранности признак, ни величия».
Одразу слід сказати, що автор дійсно гранично точно визначає «проміжний», «хронічно перехідний», а по суті «підвішений» стан російського суспільства, коли пише, що «російська держава застрягла на історичному полустанку, який загубився між імперією й національною державою, й не лише не просувається вперед, а й часом навіть починає рухатися назад».
Однією з причин цього, на думку автора, є взаємне неприйняття, нерозуміння, навіть відторгнення двох ідеологій у Росії — ліберальної та націоналістичної. М.Ходорковський вважає, що непримиренних протиріч, підстав для конфлікту в цьому випадку не існує — потрібен, якщо автор цих рядків правильно зрозумів його думку, певний синтез обох ідеологій. Питання це досить важливе й для України (особливо зважаючи на те, що переконані прибічники імперського реваншу ведуть наступ на політичні, національно-культурні й соціально-економічні основи української державності цинічними посиланнями на «права особистості», «європейське законодавство», «цивілізований досвід», «захист прав національних меншин» тощо).
Треба чітко заявити, що в усіх цих деклараціях стільки ж правди, скільки її в теревенях старого розпусника, котрий проповідує цнотливість. Бо протиставляти «права людини» й «права нації» означає займатися ідеологічним шахрайством. Бо нація складається з конкретних, живих, ранимих, трепетних осіб, а не з абстрактних «людських одиниць», це по-перше. Але кожна окрема особистість існує не в умоглядному вакуумі — вона неминуче несе в собі світ, Космос своєї нації, нації абсолютно конкретної, й неможлива у відриві від неї. Це по-друге. І здається, Михайло Ходорковський якоюсь мірою відстоює ту ж точку зору, зокрема кажучи про історичне коріння лібералізму (від Святого Письма до Джона Локка) й нагадуючи, що в ХIX столітті й ліберальна, й націонал-демократична ідеології йшли пліч-о-пліч. І не можна не погодиться з твердженням Михайла Ходорковського: неприпустимо ототожнювати націоналізм і шовінізм, навіть нацизм (а саме таке ототожнення було й залишається «міченою картою» імперської пропаганди).
Аналогічно нам не можна не погодитися з переконаністю Ходорковського (котрий обгрунтовано вважає, що лібералізм аж ніяк не має «позанаціонального характеру») в тому, що «нинішня практика — коли одна людина намагається диктувати правила поведінки всій країні на базі своїх, інколи вельми спірних, уявлень про те, що відбувається й що бажане, — свідомо порочна. Очевидна нездатність для однієї особи ефективно сприйняти, усвідомити й збалансувати інтереси різнорідних груп людей на величезній території, тим паче в багатонаціональній країні».
Для України необхідність пройти між Сциллою ринкового псевдоліберального фундаменталістського екстремізму («ринок сам усе відрепетирує й поставить на свої місця» — по суті, це прикриття соціал-дарвінізму, до того ж гранично корупційного) та Харибдою націонал-екстремізму, далекого від реального, плідного націоналізму («патріотизм визначається по крові й немислимий без Вождя»), — ця необхідність воістину нагальна. Тож давайте пам’ятати просту істину: коли в країні множиться кількість рабів, бідних, жебраків, «викинутих з життя», цим завдають образи українській нації (звісно не лише їй), бо більшість таких людей — саме українці; а коли нахабно зазіхають на державницькі, національно-культурні права українців — завдають образи кожній особистості, котра вважає себе невід’ємною частиною нації. Такий взаємозв’язок.
