Пряма відповідальність за варварську атаку із застосуванням хімічної зброї проти сирійських цивільних лежить на тих, хто використав її, скоріше за все, на режимі або, можливо, на повстанських угрупованнях, які намагаються розпалити обурення міжнародної спільноти. Але більш серйозна відповідальність лежить на міжнародній спільноті, яка дозволила конфлікту перерости в повномасштабну громадянську війну, яку вже не зупинити.
Безпосередніми жертвами є сирійські діти, які задихаються на наших очах. Глибокими також є рани нашої власної безпеки. У той час, як «червона лінія» президента Барака Обами проти використання цієї зброї перетворилася в мазок рожевого крейдяного олівця, було порушено велике табу.
Зброя масового знищення використовується неодноразово – й у зростаючих масштабах – у найнебезпечнішому куточку світу. Ми не знаємо, що саме використовується, ким, чому, й коли станеться наступна атака. І ми майже нічого не можемо з цим зробити.
Частина провини лежить на боязких, розділених і спантеличених західних країнах. Із початком арабської весни Америка ганебно вирішила «керувати з-за спини». Європейський Союз досі залишається підлітком у зовнішній політиці, який не певен у своїх силах. Туреччина має свій власний порядок денний. Ізраїль засуджує режим Асада як небезпечний і ворожий, але ще більше боїться хаосу або ісламістів.
Найбільша провина лежить на Росії. Виходячи з антизахідної політики, вона заблокувала всі спроби чинити тиск на режим Башара Асада в той час, коли, мабуть, щось можна було ще зробити. Знову й знову вона застосовувала або погрожувала застосувати своє право вето в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй, де міністр закордонних справ Сергій Лавров грає роль «Містер нет», яку довів до досконалості Андрій Громико в часи холодної війни.
Здійснення ефективного зовнішнього тиску на сирійський режим на ранній стадії повстання не означало би початку війни. Це була би суміш вербальних, торговельних та воєнних заходів, спрямованих на мирну зміну режиму за посередництвом угоди з розсудливими елементами в опозиції.
Для цього було бнеобхідно задіяти силу міжнародного права, ухвалення відповідної резолюції Ради Безпеки. Це могло б спричинитися до безпольотної зони, надання притулку для біженців і завдання ударів по ППО. І це не обійшлося би без затрат чи ризиків. Ми не отримали б все, що ми або наші союзники хотіли. Але режим Асада побачив би наші прагнення. Китай не заблокував би рішення, яке би підтримала Росія.
Без великого покровителя в Москві режиму в Дамаску було б набагато складніше спиратися лише на настирливу та жорстоку силу. Але за допомогою Росії він може й надалі ігнорувати решту світу, хоч скільки би це коштувало його власному народові.
Такий узгоджений міжнародний підхід, можливо, б не спрацював. Але важко уявити, щоб результат міг бути гіршим, аніж той, що ми маємо зараз. Через свою бездіяльність це питання можна вирішити тільки силою, причому – найзапекліших бійців із обох сторін. Принаймні одна з яких (можливо, й обидві) готові до використання навіть такої зброї, яка, на думку світової спільноти, перебуває під жорстким контролем.
Навіть тепер Росія намагається блокувати міжнародні зусилля відповісти на застосування хімічної зброї належним розслідуванням, не кажучи вже про щось більш жорсткіше. Рада Безпеки ООН закликала лише до ясності. Росія ж наполягає на тому, що винні повстанці, а це більше говорить про менталітет Москви, яка погрузла у теорії змови, ніж про ситуацію в Сирії.
Довгострокове рішення по Сирії може вирішуватися на основі Дейтонської угоди, що поклала край війні в Боснії 1995 року. Набагато більше людей можуть померти в Сирії, поки ми приймемо рішення. Але тим часом ми повинні хоча б позбутися ілюзій щодо Росії. Її поведінка – це не прикрий, тимчасовий відхід від демократичних, багатосторонніх ідеалів, які вона підтримувала після краху комунізму. Її поведінка відображає природу режиму, який управляє нею. А це не що інше, як клептократичний, параноїдальний, мстивий і глибоко антизахідний режим.
Деякі нещодавні ознаки дають підстави для надії. Президент Обама говорить публічно про необхідність повторного перегляду відносин Америки з Росією. Він висміяв бандитську, недоладну «мову тіла», яка чудово характеризує його колегу Володимира Путіна, уподібнюючи його до «дитини, яка сидить на задніх партах у класі і нудиться».
За словами – йдуть справи. Обама скасував свою заплановану зустріч в Москві з Володимиром Путіним після саміту G-20 на вищому рівні в Санкт-Петербурзі 5 – 6 вересня. Замість цього він вирушить до Швеції, щоб зустрітися там із агресивними лідерами-атлантистами цієї країни (як змінюються часи!). Незадовго до цього він запросить у Білий дім лідерів Естонії, Латвії та Литви – трьох країн, які живуть у тіні Росії,– щоб підкреслити відданість Америки їх обороняти.
Епоха умиротворення, здається, в Європі також закінчилася. Директорат із питань конкуренції та енергетики Європейського Союзу зруйнували російську модель, що орієнтується на зловживання експортом газу. Брюссель має намір укласти угоду з Україною на саміті у Вільнюсі в листопаді. Росія у відповідь розв’язала торгову війну. ЄС різко відреагував, заявивши, що російські «загрози» є «неприйнятними».
Чого зараз ще бракує, так це перегляду міжнародних організацій, де Росія досі розглядається як гідний, надійний і солідний партнер. Один швидкий крок мав би полягати в тому, щоб відновити важливість G7 (Групи семи розвинутих країн: США, Канади, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції та Японії), й забути про G8, до якої входить Росія, згідно з рішенням, що було ухвалено 1997 року як подачка Борисові Єльцину. Росія входить до клубу великих економік – G20. І вона більше не є однією з великих демократій.
Інший важливий крок мав би полягати в тому, щоб заблокувати вступ Росії до Організації економічного співробітництва та розвитку. Ця, розташована в Парижі організація багатих країн, є інституційною цитаделлю належного західного урядування. Серед іншого, вона через ФАТФ здійснює нагляд за нормами, спрямованими проти відмивання грошей. Росія при її нинішніх правителях є одним із найбільших у світі «відмивальником» брудних грошей; вона повинна стати ціллю ФАТФ, а не членом.
Крім того, настав час, щоб НАТО припинило робити вигляд, що воно підтримує дружнє партнерство з Росією. Російська місія в НАТО – це гніздо шпигунів, які гротескно зловживають своїми привілеями довірених партнерів. Служба Безпеки НАТО, внутрішня контррозвідка Альянсу, повинна отримати свободу дій, й не бути затиснутою в лещата політичних обмежень.
Ми нехочемо, щоб Росія щезла. Але ми можемо відмовитися від того, щоб видавати бажане за дійсність, що дозволяє Кремлю заважати нам ухвалювати рішення. Можливо, Сирії вже пізно допомагати. Але ще не пізно допомогти собі.
Переклад Миколи СІРУКА, «День»
Едвард ЛУКАС –заступник головного редактора журналу TheEconomist, автор книжки: «Обман: Шпигуни, брехня і як Росія дурить Захід»
Друкується з дозволу автора
