Тісто для протесту

На відміну від російської прогресивної громадськості, я не бачу в Росії політичної кризи. Здається, є лише ейфорія, в якій досі перебувають учасники грудневих мітингів, що не звикли до такої багатолюдності. Але кризи немає, тому що з боку мітингувальників не виконано навіть того необхідного мінімуму умов ненасильницького тиску на владу, який сформульовано у відомій книжці американського політолога Джина Шарпа «Від диктатури до демократії».

Не зупинятися? Але в Росії масові мітинги закінчилися 24 грудня, вони не тривали без перерви, як на Майдані або на площі Тахрір. Черговий мітинг заплановано лише на 4 лютого. Чи подолано атомізацію протестувальників? Ні, вона, навпаки, лише посилилася. Почалася буквально війна всіх проти всіх. Тож поки ні про який узгоджений і безперервний тиск на владу говорити не доводиться. Не видно й стратегії. Більше того, серед протестувальників немає єдності навіть у принциповому питанні про монополію на владу.

Грудневий протестний рух відображає загальний стан російського суспільства. А він, як і 1991 року, залишається псевдодемократичним. Щоправда, якщо 20 років тому для нього були характерні західні демократичні ідеали й східні тоталітарні навички, то сьогодні, після багаторічної масованої кампанії розвінчання «відважних» 1990-х, антизахідництва, пропаганди традиційного самовладдя та великодержавності як найвищих цінностей російської цивілізації, демократичні ідеали дуже потьмяніли, якщо не дискредитовані зовсім, а східні тоталітарні навики лише зміцнилися. Суспільство, можливо, дійсно розлюбило Володимира Путіна й не задоволене сьогодні своїм життям, хоча цей факт більше свідчить про саме суспільство, в якому всього якихось три роки тому спостерігалася протилежна картина — майже 80% росіян були своїм життям задоволені.

Проте й сьогодні всі, як і раніше, сподіваються на владу й саме з нею пов’язують надії на зміни. Без Путіна, але з Владою. І державники-охоронителі, й ліберали, й ліві. Усі чекають, що Влада нарешті проявить «політичну волю»! Почне нову індустріалізацію! Відкриє фронт справжньої боротьби з корупцією, можливо, навіть з гучними показовими процесами над тими, хто особливо багато вкрав! І всі сумують за Ідеалом. Ось державник Михайло Леонтьєв, упевнений, що країна «похмуро чекає, що їй дадуть Смисл, Роботу й Майбутнє». А ось ліберал Андрій Пелипенко, котрий вважає, що «нездатність і небажання запропонувати суспільству стратегію розвитку навіть на рівні скільки-небудь переконливої імітації — набагато серйозніший порок, ніж може здатися на перший погляд». Або лівий соціаліст Сергій Удальцов, який мріє про «якусь подальшу спільну справу» для учасників мітингів.

Ось чому, незважаючи на прокльони на адресу «національного лідера», Росія приречена на нового вождя. «Новою економічною політикою» путінського десятиліття сьогодні всі незадоволені, але й до смути 1990-х повертатися не хочуть. І що залишається? Можна сперечатися з приводу визначень цього варіанту. Хтось погодиться з Андрієм Ілларіоновим, який передрікає Джамахірію. Хтось — з Дмитром Шушаріним і Юрієм Афанасьєвим, які говорять про неототалітаризм. Зрозуміло одне: новий виток історичного розвитку країни диктує зміцнення традиційної російської державності й закріпачення суспільства з усіма наслідками, що випливають звідси.

Демократичному варіанту просто нізвідки взятися. Його не видно навіть у зародку. Сьогодні вже мало хто сперечається з твердженням, що ніякої демократичної революції в серпні 1991-го не сталося, хоча тоді теж усі були в ейфорії. А в подальші роки російська влада лише зміцнювала свої позиції, закріпачуючи зокрема й «нових росіян», які душе швидко стали володарями величезних шматків державної власності. Володарями, але не власниками. Іронія історії в тому, що російські багачі опинилися в становищі холопів верховної влади. Сама ж владна корпорація, теж ставши володарем, поставила під контроль не лише силові структури, а й суспільство, зробивши його об’єктом своїх маніпуляцій.

Навіть ті мітинги, що відбулися, грають на руку владі, тому що легітимують виборчу кампанію в очах Заходу. Ось, будь ласка, нещодавнє підтвердження — відповідь прокремлівського політолога В’ячеслава Ніконова на запитання: «Тож будуть «мітингові завірюхи» в лютому чи ні?» «Мітинги, безумовно, будуть, — сказав він. — У цьому, власне, логіка нинішнього політичного процесу, що збігається з президентською передвиборною кампанією. І політична боротьба, безумовно, загострюватиметься. Вона стане гострішою, ніж у період боротьби за посади депутатів Держдуми...»

Головне питання моменту, який ми переживаємо, полягає в тому, чи можна перервати недобру повторюваність російської історії. Зробити так, щоб Росія не скотилася ні в смуту, як 1917-го, ні в тоталітаризм, як 1929-го. Теоретично можна — й це могли б зробити російські бізнесмени. Саме вони могли б стати центром збирання нової вільної Росії. Знову ж таки теоретично, тому що поки немає жодних ознак того, що бізнесмени здатні на Вчинок — кинути виклик верховній влади, вимагати від неї гарантій права приватної власності.

Усі вони мовчать. Мовчать олігархи, котрі отримали багатства російських надр сумнівним шляхом. Мовчать інші великі власники, котрі перебувають під крилом верховної влади. Мовчать середні й навіть дрібні власники, котрі вважають за краще платити дань силовикам і місцевій владі. Ніхто навіть не намагається поставити принципове питання про перегляд підсумків приватизації початку 1990-х і встановлення чесних правил гри. Ніхто не прагне створити нормальну ліберальну партію (а не псевдопартію Михайла Прохорова). Ніхто не вимагає перегляду кримінальних справ і звільнення тисяч в’язнів, які відбувають термін за економічними статтями.

Не знаю, чи читали російські бізнесмени книжку Річарда Пайпса «Власність і свобода». Якщо й читали, то, схоже, вважають за краще залишатися холопами на службі у російської влади. Вважають за краще скуповувати за кордоном нерухомість, кидати гроші на вітер і вкладати їх у нікому не потрібні футбольні клуби, але не витрачати на розвиток своєї країни. А Кремлю вигідно тримати їх під своєю владою, культивуючи в них комплекс провини.

Світова історія не знає іншого шляху становлення демократичних процедур і інститутів окрім затвердження права приватної власності. Спочатку приватні власники з гарантією права передавати власність у спадок, а потім нормальний парламент, нормальні партії, нормальний суд і т.п. для відстоювання своїх інтересів. Саме приватні власники стали основою правової держави на Заході. Саме вони забезпечили оформлення договору між державою та суспільством, роблячи це в цілях власного виживання й безпеки. Але ці ази правової держави та демократії чомусь сприймаються найважче.

А вимагати в нинішніх умовах чесних виборів, виборів до псевдопарламенту, в якому засідають псевдопартії, — це нонсенс, протиріччя у визначенні, не кажучи вже про те, що ці вимоги лише допомагають владі укріплювати відбудований нею фасад імітаційної демократії.

Російській громадськості, дійсно зацікавленій у вільному розвитку країни, необхідно перетягнути на свій бік бізнесменів, інформуючи їх, організовуючи, виховуючи в них громадянську самосвідомість, переконуючи їх вийти з-під крила влади. Будь-який інший шлях — це шлях у неототалітаризм. З комп’ютерами, айфонами, айпадами, з новою індустріалізацією, але й з традиційною верховною владою та новим закріпаченням.