Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Великі «ядерні ігри» довкола Iрану

8 червня, 2010 - 00:00

Збіглося випадково чи ні, але за час роботи конференції держав-учасниць Договору з нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) з’явилися нові підтвердження того, як ядерні держави, що нині в праведному гніві заходяться на Тегеран, самі в різний час прямо посприяли розповзанню ядерної зброї по світу. Днями вийшла книжка американського дослідника Саші Полякова-Сурански про тісні, по суті, союзницькі відносини Ізраїлю з режимом апартеїду в Південній Африці. Поляков-Сурански звернувся до нинішнього уряду ПАР за секретними досі документами того періоду, і той залюбки їх надав, бо й далі радий викривати всі гріхи расистського режиму, попри наполегливі звернення Тель-Авіва не розкривати давніх секретів. Дійовою особою оборудки 1975 року був не хто інший, як нинішній президент Ізраїлю Шимон Перес, який тоді як міністр оборони запропонував південноафриканському колезі Боті купити ракети «Єрихон», та ще й з ядерними боєголовками. Щоправда, до продажу справа так і не дійшла через зависоку, на думку Преторії, ціну, отож, згодом вона самостійно зробила бомбу.

Книжка, а точніше її розлогі анотації у світовій пресі чудово прислужилися інформаційним тлом кардинальній зміні позиції Вашингтона щодо ядерного арсеналу свого найближчого союзника. США після церемоніальних суперечок таки підтримали підсумкову резолюцію учасників конференції (189 країн) про перетворення регіону Близького Сходу на зону, вільну від ядерної зброї, ба більше, з прямим закликом до Тель-Авіва підписати ДНЯЗ і допустити на свої ядерні об’єкти інспекторів ООН. Таким чином, поховано домовленість кінця 1960-х Ніксона-Кісінджера-Меїр, що визначала поведінку США та Ізраїлю щодо цієї проблеми: «не питай — не розповідай». А тодішня прем’єрка Голда Меїр на десятиріччя вперед вклала в вуста ізраїльських посадовців відповідь на запитання про наявність в Ізраїлю ядерної зброї: «У нас її немає, але в разі потреби ми її використаємо». По сьогодні єдиним американським президентом, який вимагав від Ізраїлю правдивого звіту про наявність такої зброї, був Дж. Ф. Кеннеді. Водночас опубліковані гори матеріалів про шпигунство Ізраїлю на території свого найближчого союзника за новітніми військовими технологіями. У 60-ті роки з американських ядерних об’єктів зникали сотні кілограмів збагаченого урану, як встановило ФБР, одразу після візитів ізраїльських гостей. А ще зовсім нещодавно двоє високопосадовців адміністрації Буша-молодшого Річард Перл і Дуглас Фейт передавали ізраїльським агентам персональні дані на службовців міністерства оборони, які мали доступ до інформації про ядерні технології. Дані були не просто персональними, а надто конфіденційними: виплата кредитів, особисті сексуальні уподобання, пристрасть до азартних ігор... Як свідчив у суді штату Огайо колишній перекладач ФБР Сайбел Едмондс, «іноземні агенти завербували працівників практично на кожному ядерному об’єкті США...» Втім, подібними шпигунськими скандалами в США вже нікого не здивувати. Але щойно когось схоплять за руку, здіймається потужна кампанія захисту: мовляв, шпигунство на користь найближчого союзника не можна вважати шпигунством, це лише передача йому, найдорожчому, необхідної інформації.

У найближчі дні президентові Обамі доведеться запевняти ізраїльського прем’єра Нетаньягу, що США не допустять практичних кроків на виконання резолюції конференції ДНЯЗ — власне, апарат Бібі уже повідомив, що він поїде до Вашингтона саме за такими гарантіями. І можна не сумніватися, такі обіцянки будуть надані. Передусім, щоб заспокоїти найвпливовіше в країні лобі та ще й напередодні довиборів до Конгресу, коли — секрету тут немає — демократам потрібні єврейські голоси, а головне, гроші.

Попри американський удаваний жаль із того, що згадана резолюція зачепила тільки Ізраїль, Вашингтон має всі підстави бути задоволеним: резолюція зв’язує руки Тель-Авіву для нападу на Іран. Попередити такий напад нещодавно закликав у своїй статті Збігнев Бжезінський. До слова, він сам доклав руку до розповзання ядерної зброї: у своїй записці літа 1979 р. президентові Дж. Картеру про те, як влаштувати Радянському Союзові «власний В’єтнам» в Афганістані, Бжезінський рекомендував притягнути до справи Пакистан, спокусивши його дозволом на виробництво власної бомби (ядерний Пакистан і досі не підписав ДНЯЗ). У разі агресії проти Ірану Ізраїль після фактичного визнання світовою спільнотою його ядерного статусу не мав би жодного морального підґрунтя і переконливої аргументації на користь нападу на країну, чию спроможність виробляти ядерну зброю визнають гіпотетичною навіть найзапекліші противники, а її перший духовний лідер аятола Хомейні оголосив ядерну зброю «диявольською» (до слова, повалений шах свого часу дуже цікавився співпрацею з Ізраїлем у виробництві власної ядерної зброї), що є підписантом ДНЯЗ і допускає інспекторів МАГАТЕ на свої ядерні об’єкти.

Але найпарадоксальнішим є те, що «іранської ядерної проблеми» в чистому вигляді взагалі не існує. Навіть для Ізраїлю. Просто для Тель-Авіва Іран — це виклик його домінуванню в регіоні. Ще кілька років тому таким суперником був Ірак Саддама Хусейна, але того вдалося усунути американськими руками. Шанси повторити такий сценарій стосовно Ірану мізерні.

Потенціал Тегерана на регіональне лідерство — виклик і Вашингтону, який давно проголосив Перську затоку зоною національних інтересів. Це прямо визнають у розлогій статті в часописі Foreign Affairs експерти Джеймс Ліндсей та Рей Тайкей: «Іран не прагне напасти на сусідів... Він хоче утвердити себе як державу, що домінує в регіоні... Наріжним каменем курсу США на стримування Ірану має стати залякування».

Здавалося, за здоровим глуздом США та інші учасники отієї «шістки», що взялася попередити «іранську загрозу», мали б зрадіти з підписання Іраном, Туреччиною та Бразилією угоди про збагачення іранського урану на території Туреччини до 20% (такий уран дійсно використовується в медичних цілях, як заявляє Тегеран, а для бомби треба 80%). Але як із Вашингтона, так із Москви пролунали відверто скептичні оцінки. І Вашингтон можна зрозуміти: оборудка ще більше розвела США і Туреччину, яка ще недавно покірно плила в американському фарватері, а тепер і словом виказує невдоволення американською політикою в регіоні, і ділом доводить свої амбіції на лідерство.

Уже після угоди США вдалося переконати Росію та Китай пристати на новий пакет санкцій проти Тегерана. Щоправда, санкції, за загальним визнанням, мають символічний характер — мрія Гілларі Клінтон про «санкції, які скалічили б Іран», так і залишилася нездійсненою. Пекін, схоже, вмовили розмовами, що санкції попередять силовий варіант, адже Китай — головний покупець іранської нафти, а в разі війни ціни на неї — підрахували — злетіли б у десятки разів.

Москва погодилася з кількох причин. Передусім, їй зовсім невигідне порозуміння Тегерана із Заходом — тоді іранські енергоносії створять вагому конкуренцію російським. По-друге, санкції аж ніяк не зачеплять російсько-іранського співробітництва (Бушерську АЕС росіяни обіцяють запустити в цьому році, як і поставити вже проплачені зенітно-ракетні комплекси С-300 — схоже, зволікання зумовлене бажанням покарати Тегеран за заяви з вимогами сплатити компенсацію за радянсько-британську окупацію Ірану під час Другої світової війни). Нарешті, згода на санкції — це заохочувальний приз Вашингтона за споглядання, як Москва повертається на Близький Схід. Там мовчки проковтнули заяви Медведєва під час нещодавнього візиту до Сирії, де він зустрівся з лідером палестинського руху Хамас Халедом Мішаалем, про те, що «ситуація в регіоні тільки погіршується» (і це з огляду на показну човникову дипломатію американців), що «Сектор Газа — найбільший концтабір у світі... відбувається людська трагедія, за яку Ізраїль несе повну відповідальність». Нарешті, російський президент визнав право Хамасу бути повноправним учасником мирного процесу і пообіцяв, що віднині Росія не сидітиме склавши руки. Цікаво, що ці заяви змусили промовчати навіть ізраїльського міністра Лібермана!

Цілком імовірно, що пасивна поведінка Вашингтона до і після підписання відомих угод Януковича-Медведєва про пролонгацію угоди щодо російського флоту в Криму — теж частина домовленостей із Москвою в «іранському питанні» (принаймні мої іранські візаві у цьому не мають сумнівів).

Як відомо, Президентові Януковичу вдалося поручкатися з Обамою на влаштованому США ядерному саміті — за обіцянку позбутися до 2012 року запасів збагаченого урану. Вашингтон пообіцяв за це технічну допомогу і низькозбагачений уран (хоч, як повчав покійний президент Рейган, «довіряй, але перевіряй», а «кидок» із мільярдною компенсацією Києву за відмову від іранського контракту на будівництво АЕС у Бушері гріх забувати). Та мало віриться в те, що це був жест доброї волі нового українського керівництва. Особливо зважаючи на відвертість білоруського президента Олександра Лукашенка, якого на той саміт не запросили. І ось чому: «Нас туди не запросили тому, що ми не «станцювали під американську дудку» і, що цікаво, Росії. Віддайте високозбагачений уран... Від мене зажадали: віддай. Я сказав: «Я нічого не віддаю, це не моє. Це власність народу»... Росія заспокоїла Америку: не хвилюйтеся, ми звідти вивеземо. Повинен сказати: ані Росія, ані хтось інший нічого не вивезе без нашої згоди».

Чи потрібні коментарі?

Ігор СЛІСАРЕНКО
Газета: