40 «видалених» облич

Олександрові 52. Втратив домівку через підступ брата, який на поминках батьків підсунув документи на підпис.

Тетяні 61. Залишилася просто неба через доньку, яка відібрала й продала житло.

Григорію 57. Втратив обидві ноги внаслідок аварії. Через інвалідність не зміг більше працювати, став не потрібний своїй дружині та опинився на вулиці.

У тьмяному приміщенні я переміщаюся від зображення до зображення й роздивляюсь світлини. Втомлені, змучені й ледь підсвічені обличчя виринають із темряви немов на мить. Аби тільки на хвильку нам об’явитися — й знову зникнути у пітьмі.

40 облич. Забуті, знехтувані й наче виштовхані з життя. 40 постатей, що об’єднані соціальним фотографом у проєкті «Видалені».

ПРИТУЛОК НА СВІТЛИНАХ

В Українському домі 20 листопада відкрилася виставка 40 фотопортретів бездомних. У цьому є символізм: в Українському домі — бездомних. Бездомних, бо віднайшли в цьому затишному приміщенні лише тимчасову домівку: виставка працюватиме до 3 грудня. Під кожним із портретів — коротка історія безхатьків.

Ідею проєкту, який вражає до глибини душі, втілив відомий фотограф із Луганська Олександр ЧЕКМЕНЬОВ. Він розповідає, що його не цікавлять політики чи так званий середній клас. Інша річ — соціально незахищені люди.

«Мене цікавить прошарок незахищених людей. Позбавлені дому — це незвичайні люди. Я хочу їм допомагати», — пояснює він свою мотивацію.

Ще один співорганізатор виставки — громадська організація «Будинок Милосердя Київ». Вона впродовж років опікується безхатьками й має у Києві три притулки. «На жаль, ці притулки є тимчасовими перевалочними базами, — скрушно каже директор громадської організації «Будинок Милосердя Київ» Олексій КУЧАПІН. — Коли до нас потрапляє людина з вулиці, то передусім переодягаємо, миємо й даємо відіспатися. Далі діємо залежно від ситуації — починаємо процес відновлення документів, пошуку родичів, працевлаштовуємо. Надаємо за потреби психологічну допомогу».

Організатори стверджують, що суспільство у своїй масі не переймається тими, хто опинився на дні. Відтак виставка — добра нагода звернути увагу до їхніх проблем.

«НАША МЕТА — ЩОБ ЛЮДИНА НАЗАВЖДИ ПІШЛА З ВУЛИЦІ»

Втілення фотопроєкту «Видалені» розпочалося зі знайомства Олексія Кучапіна та Олександра Чекменьова. Обидва й раніше займалися допомогою нужденним у різний спосіб. Згодом Олександр почав приводити безхатьків до «Будинку Милосердя Київ» і фотографувати їхніх опікуваних.

За словами фотографа, знімати почав у Києві наприкінці листопада позаминулого року. Оскільки було вже холодно, бездомні ховалися або на вокзалах, або в підземних переходах.

«Найперше був знятий Микола Кадагішвілі, який жив у підземному переході на майдані Незалежності й пересувався на інвалідному візку, — розповідає фотограф. — Але, зробивши серію, я подумав, що сталась помилка — на світлині було недостатньо світла і задній план поринав у пітьму. Оскільки зйомку проводив на плівку, спочатку навіть подумав, що не роздруковуватиму це фото. Але виявилося, що завдяки цій помилці стався дуже гарний ефект. Тому я вирішив, що зніматиму в такому стилі й надалі».

Оприлюднені у «Фейсбуці» фотографії назбирали чимало прихильних реакцій.

«Багато лайків — це круто. Але тим людям було замало, — розповідає Олексій Кучапін. — Тож ми вирішили створити виставку задля привернення уваги до потреб бездомних. Наша головна мета — щоб людина назавжди пішла з вулиці».

Кочетков Володимир 1952 р.н., народився в Мурманську. Ріс без батька. Мати пила і в три роки віддала в дитбудинок, а родичам сказала, що помер. Через 11 років бабуся дізналася про це і забрала Володимира в Казахстан. До 1989-го року тричі побував у в’язниці. Останні 15 років працював і жив у монастирях. Просить допомогти відновити документи і влаштуватися в будинок для людей похилого віку, оскільки дуже хворіє. Два тижні тому йому ампутували пальці на нозі. Київ, 2019. Охочі допомогти можуть перерахувати кошти ГО ДМ КИЇВ на картку «Приватбанку» 5169 3305 1494 0615 з поміткою «на лікування В. Кочеткову» / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЧЕКМЕНЬОВА

Загалом було зроблено понад 100 фотографій бездомних, з яких на виставку було відібрано 40, в тому числі тих, хто, на жаль, не дожив до її відкриття. На запитання, чим керувалися при виборі світлин, які увійшли до виставки, Олександр відповідає: почуттями.

І справді: фото вийшли дуже естетичними та чуттєвими. Втім, Олександр підкреслює, що для нього ця справа є насамперед благодійністю, а вже потім мистецтвом.

КОЛИ ЖИТТЯ ПЕРЕВЕРТАЄТЬСЯ ДОГОРИ ДРИГОМ

Я повертаюся до світлин, щоб детальніше ознайомитися з історіями їхніх героїв. Хтось через власні помилки опинився на вулиці, хтось став жертвою шахраїв, а хтось... Зупиняюся біля світлини Тетяни Лізогубової. Вдивляюся. У неї втомлене, запале зморшками інтелігенте обличчя, а очі — сповнені надії. Глибокий погляд спрямований у далечінь. За різними ознаками складається враження, що життя цієї жінки було геть іншим до моменту, коли все перевернулося з ніг на голову. Підмальовані вишневим пухкі губи, делікатні сережки на вухах та руки, схрещені на грудях, благородний відтінок рожевого на нігтях — не залишається сумніву, що водномить доля просто зіграла з жінкою злий жарт. Ця історія вражає мене найбільше недаремно: 61-річну Тетяну дому позбавила рідна донька, виписавши матір з квартири. Згодом Тетяна отримала травму та втратила працездатність.

«Ми спікувалися з її донькою, — розповідає Олексій Кучапін. — Вона живе у Львові та деякий час очолювала відділ бухгалтерського обліку у Західній консалтинговій групі. Проте відмовилася тепер допомагати мамі. Це для неї зайві проблеми».

Завмираю біля світлин і ловлю себе на відчутті тривоги. Водномить доходжу висновку, що досі жила стереотипами про безхатьків. Мені здавалося, що до таких ситуацій в житті призводить логічна послідовність причин та наслідків. Коли, наприклад, людина народжується в неблагополучній сім’ї й не має хорошого прикладу для наслідування. Як виявилося, часто трапляється й так, що і тебе буквально видаляють із життя  щонайрідніші. Безхатьки — це відображення нашого сьогодення. Люди в переходах та обабіч вулиць, у брудному одязі та з неприємним запахом — може виникнути питання: кому вони можуть бути потрібні, якщо навіть найближчі родичі їх уникають та соромляться? Але найважливіше, — вважають організатори виставки, — навчитися бачити за брудним одягом та поганим запахом — інших людей, їх самотні душі та зранені серця.