Літак Пугачової приземлився в Гостомелі, на аеродромі заводу ім. Антонова. На запитання, чи не ображає її, що літак прийняли не в центральному аеропорту, А. Б. відповіла: «Головне, аби літак сів, було сонце в небі та м’яка посадка». І сховалася за тонованим склом чорного лінкольна, поданого таки прямо до трапу літака.

Напевно для багатьох життя й пісні Алли Пугачової — як віхи власної долі. Переконана, хтось, пригадуючи себе в такому нині далекому, з іншого життя, 74-му, пам’ятають і руду, нікому не відому дівчину, котра виконала на Всеросійському конкурсі артистів естради простеньку «Посидим, поокаем» так, що сама самобутність вже була нібито викликом розміреному офіціозу подібних заходів. Потім був «Арлекіно» на «Золотому Орфеї» — який приголомшив не стільки тим, що можна, знов-таки, з милої пісеньки зробити в естрадному шоу високу Драму — а тим, що це може зробити наша, радянська співачка, що радянська співачка може бути такою зухвало вільною і гостро особистісною, розкриваючою Душу, а не пафосну красивість на очах у всього світу.

Потім були пісні з «Іронії долі» — як протяг, що виганяє зі свідомості похмуру покірність регламентованим будням, і «Не отрекаются любя», виконані — смішно! — вперше на концерті до Дня радянської міліції. Наступного дня в школі у нас був твір на вільну тему, і я написала, що нова пісня А.П. — це сповідь людини, яка живе і мислить Наперекір... Це теж був свого роду виклик — шкільній рутині провінційного містечка. Завдяки тому, що не було помилок, за твір поставили «5», але виховної розмови з класним керівником уникнути не вдалося...

Згодом був перший (подвійний) альбом Пугачової «Зеркало души». Знову ж, добре пам’ятаю, як купила його в київській підземці за 8 рублів у радянської спекулянтки. У студентському гуртожитку бажаючих почути А.Б. виявилося багато — і ми розташувалися на кухні, вимкнувши заздалегідь гнітючо-яскраве світло. Я пам’ятаю звук тиші і той мороз по шкірі від «Сонета Шекспіра» і «Песенки про меня». Пригадуєте: «Вы не верьте, что живу я, как в раю. И обходит стороной меня печаль. Точно так же я под вечер устаю. И грущу, и реву иногда»?.. У моєму щоденнику з’явився опус «Зайві», героїня якого намагалася знайти якийсь вихід із загальної байдужості конформізму...

На фільм «Жінка, яка співає» в газеті «Труд» з’явилася розгромна стаття — і я вперше вирішила написати до редакції, розуміючи всю сюжетну і драматургічну площину картини, але не бажаючи віддавати «тем, которые наверху» те єдине, що могла зіграти Алла: боротьбу за право бути собою. Саме собою — а не іншою за всiх. У цьому була суть і принципова різниця, бо бути не такою, як усі, можна завдяки речам тривіальним: багатству, дивацтвам... А відстоювати право бути собою треба мати право, доводячи його нетривіальним міркуванням і вимогливою совістю, душевною широтою і духовним світлом... Феномен Пугачової у застійний час, власне, і був у тому, що вона перша на наших естрадних сценах не дозволила режиму ліпити із себе все що завгодно, змогла залишатися не тільки вільним птахом — у клітці Системи, а й птахом самодостатнім, який не шукає опори ніде і ні в чому, крім власного таланту і власної віри у себе. І її бунт проти всесилля влади в долі окремої людини був зримим не тільки в репертуарі — тоді особливо надривному, а й у часом безглуздих витівках, бриканнях... Аби лише не підкоритися, не пригнутися — принижено і догідливо...

Невдовзі з’явилися публікації про зйомки нової картини «Душа» за участю Пугачової (режисер — А.Стефанович). Потім раптом публікації зникли, а на екрани згодом вийшов фільм, але вже із Софією Ротару. І пошепки проносилися чутки про чергове розлучення Алли з черговим чоловіком (Стефановичем), і дивувала готовність співачки Радянського Союзу № 2 — Ротару — приміряти до себе шанс, що призначався іншій... Про негласне суперництво цих двох «зірок» теж багато говорили, немов продовжуючи одвічну тему Моцарта і Сальєрі...

Тим часом в 78-му на київських концертах у Пугачової сталася прикрість із Щербицьким, і в Україні пішов ланцюг особливо отруйних газетних реплік, а сама Примхлива заявила, що ноги її у Києві не буде десять років, і слова дотримала. Ще один гучний скандал був у неї вже на початку перебудови, в ленінградському готелі, і особливе цькування газет, між іншим, змусило і в 95-му Пугачову (вже Легенду) пригадувати про ту історію зі сльозами на очах.

Окрім пісень, що лунали в кожному будинку, — «Старинные часы», «На бис», «Миллион алых роз» — але які, на жаль, уже ніколи не дотягували до тієї сили одкровення й бунту, що рвалися з неї на початку кар’єри, — були ще й різноманітні чутки. Про те, що п’є, і про нових чоловіків та закоханості... Роман з Кузьміним, завдяки тодішній гласності, вихлюпнула на всю країну, а «Две звезды» в їхньому дуеті теж були рукавичкою, кинутою святенництву: люблю кого хочу і як хочу...

88-го — тріумфальне повернення до Києва, кілометри, «прокручені» нею на біговiй доріжці 100-тисячного стадіону, на якому проходили концерти під ревіння трибун і під натхненно-поблажливе А.Б.: «Хочете «Я тебя поцеловала»? Ось вам...». Філіп тоді на прес-конференції Великої стояв іще позаду журналістів, скромний і з палаючими щоками, а Алла Борисівна по-материнському картала його за недисциплінованість. Уже тоді вона взяла на себе місію протегування молодих, і ця роль їй явно подобалася... Можливо, вона була саме тією нішею, в якій Пугачова вже тоді сховалася від такої бажаної, але нежданої свободи, що зруйнувала багато орієнтирів. Тоталітаризм, який вимагав мужності для кожного кроку поза неписаними правилами радянського гуртожитку, виявився для багатьох значно «комфортнішим» часом. Тим паче для А.Б., якій потрібні були стіни, щоб їх пробивати, яка вибудовувала їх навіть у болоті застою, ведена, можливо, не тільки усвідомленим протестом, а й інстинктом самозбереження, інтуїтивним розумінням, що саме це і є порятунком для її Душі. За всю радянську бутність вона ні разу не заспівала нічого ганебно-патріотичного, дослухаючись поради Клавдії Шульженко: «Якщо дуже ТРЕБА — то можна й заспівати. Але послухай мене: співай про любов».

Після 87-го співати можна все — і нічого примусово. А ще стало можна заробляти великі гроші — збираючи стадіони і влаштовувати будь-які скандали, отримуючи натомість не цькування, що може перекреслити майбутнє, а лише додаткову рекламу в пресі... Можна було збирати плоди власної популярності — у вигляді догідливості сановників (куди лише зникло їхнє «не пускати!»?), поклоніння натовпу, званнів, нагород, молодих поклонників, з яких можна для себе вибрати у чоловіки кращого... Можна стало навiть назвати себе «королевою плебеїв», нiби зраджуючи себе колишню, котра була потрiбна всiм — вiд випускника московської бауманки до донецького шахтаря. Не розмінюючись ні на славу, ні на почесті в минулому — через чудове усвідомлення ціни тих благ — чи витримала Пугачова нинішнє випробування Полем чудес, готовим виконати будь-яке бажання Примадонни? Полем чудес, розбещуюче дійство якого не таке видиме і відчутне, як гріх прислуговування неправедній владі...

А чи витримали всі ми — чиє життя тепер підпорядковане не пошукам значення життя — на своїй і чужих кухнях, — а пошукові заробітку, що обчислюється хоч десятками, хоч тисячами грошових знаків? Ми — ті, хто пізнав життя за колишньою залізною завісою — і дуже скоро ним похлинулися? Ми, що виявилися інфантильними і непристосованими до жорсткості вільного світу — або, навпаки, що вмить освоїлися в нових умовах? Мабуть, остаточна відповідь — за часом. А поки що — поки що Пугачова помиляється і зраджує себе, впадає у вульгарність і істерику Прими і вплутується в політику (втримавшись від участі у кампанії президентській, раптом піддалася спокусі виборів губернаторських), повертається до Істинного і намагається знайти шлях до нетлінного, капризує, страждає, єхидничає, живе майбутнім своєї доньки і вже двох онуків так само, як і всі ми. Сподіваючись, вірячи, і... воюючи. Хоч за честь і гідність — із журналістами, хоч за гарячу воду в готельному номері та «Лінкольн — до трапа» — з місцевою владою, хоч за Зубова, який програє... На боці «грошей»? Проти «грошей»? Ну що вдієш, якщо А.Б. — не лише жінка, яка співає, а й жінка, яка воює? І, можливо, передусім із самою собою — за право бути собою.