Чергова «попса» чи рятівний круг?

На початок нового проекту телеканалa «Інтер» — «Великі українці», здається, чекало багато людей. Мова йде не лише про політиків та істориків. Адже сама ідея проекту, яка, як відомо, запозичена у наших британських колег, досить цікава та нова. Нагадаємо, що з допомогою експертів автори програми намагалися не просто визначити, хто ж має право носити горде звання «Великого українця», а й ознайомити пересічного глядача з власне історією України та самих визначних українців. Але... У студії було зібрано одні й ті ж обличчя, до болю знайомі нам з проектів «Свобода слова» та «Свобода з Савіком Шустером» (Олександр Мороз, Дмитро Табачник, Володимир Литвин, Юрій Луценко, Петро Симоненко), та, незважаючи на благородний задум авторів «Великих українців», почали «наїжджати» одне на одного.

Більшість медійних експертів сходяться у думці, що новим та оригінальним цей проект не став. І основна причина криється у тому, що продюсери проектів не враховують українські особливості та, все ж таки, в першу чергу, зорієнтовані на шоу. Що думають з приводу першого випуску «Великих українців» регіональні експерти, читайте далі і присилайте свої враження.

Ярослав ГРИЦАК , профессор Львівського національного університету ім. Івана Франка, доктор історичних наук:

— Коли нещодавно зі мною сконтактували організатори і запросили на програму інсайдером (експертом), я охоче погодився. Адже переконаний: такий проект телеканала «ІНТЕР» сприятиме виробленню якраз того, що бракує українцям, — консенсусу щодо історичної пам’яті. Через погодні умови я, на жаль, спізнився на призначену годину, однак встиг відчути атмосферу і скажу, що у мене склалося позитивне враження, загалом панувала тепла, сенситивна аура, яка сприяла діалогові. Формат проведення програми є притаманним для більшості європейських країн, але ми в Україні почали з дискусії, і це добрий додаток.

Напередодні презентації проекту запропонував свій досить великий перелік українців, які б мали отримати почесний титул великого українця. Це, звичайно, Шевченко, Франко, Леся Українка та Василь Стус — прізвища, добре відомі країні. А серед маловідомих я назвав Романа Роздольського, сина Йосипа Роздольського, відомого українського етнографа. Це — галицький австро-марксист, найвідоміший з понад українців історик у світі, який при цьому найменш знаний в Україні. Його найбільше з усіх живих та неживих істориків України перекладали на іноземні мови. А відстоював він марксизм з людським обличчям. Сидів за це в концтаборі за часiв Гітлера, мусив втікати на Захід з Батьківщини за Сталіна, опинився в США в часи маккартизму (50-ті роки), коли всі ліві не могли знайти роботи — тобто життєвий шлях мав непростий. І все ж таки його праці про марксизм вважаються найкращими в світі. На жаль, ми ніколи не мали можливості отримати знання, враження про справжній марксизм, тому ім’я Роздольського є незаслужено мало відоме. А він належить до людей, що уособлюють певні чесноти і зробив великий внесок в українськість.

Є в моєму списку і митрополит Андрей Шептицький, і Володимир Старосольський — український соціал-демократ, галичанин, людина кристальної чистоти. Він був марксистом, але був і адвокатом бандерівців під час відомих судових процесів.

А до «чорного списку», хоча за нього і не проголосували, все ж таки ставлюся як до цілком нормального явища. (Я б дивувався, якби в Росії включили у свій список великого Сталіна) Адже є люди — злочинці перед народом, історією, вони самі себе викреслили з усіх можливих списків гідних людей. А от щодо об’єктивності суджень, то я маю на це свій погляд. Я історик фаховий, і вважаю, що такий термін — це міф ХIХ століття, коли думали, що історія — така сама наука, як фізика чи хімія. Однак це не так. Історія й історики не є вільними від суб’єктивності, бо вони — живі люди. Зараз діє інше правило — кожен добрий історик повинен признаватися в своїй суб’єктивності, й лише погані історики вдають, що вони об’єктивні. Кожне ж покоління винне історії лише одне — критично її переосмислювати. Програма «Великі українці» спрямована саме на це. Ми, сучасні українці, повинні передискутувати і переосмислити свою історію. І від усієї України залежить, чим стане розпочатий проект, адже його значною мірою роблять глядачі, їхня активність і небайдужість.

Особисто я займаюся історичною пам’яттю сучасної України і можу сказати, що нічого не ділить так українців, як ставлення до їхнього минулого, особливо до недавнього минулого. Але, з iншого боку, є надзвичайно багато острівків згоди, навколо яких усі українці могли б об’єднатися. Це — ставлення до Сталіна (на відміну вiд росіян, думка яких є різною), позитивне ставлення до козацтва і Шевченка, досить спокійне ставлення до подій революції 17-го року, а особливо останнім часом — схильність позитивно оцінювати проголошення України незалежною в 1991-му році. У 90-х роках рівень підтримки падав нижче 50 тивідсотків. Зараз абсолютна більшість вважає: хочемо і маємо жити в незалежній українській державі. Завдання ж істориків, і завдання такої програми, як «Великі українці» — перетворити острівки згоди на великий континент.

З приємністю відзначав: люди, що сиділи в залі, вибирали дуже відкриті формулювання українськосьті, піднімалися над регіональним та мовними різницями в Україні. Я припускаю, що так само голосувало б усе українське суспільство. В тому бачу дуже обнадійливу і позитивну тенденцію до компромісу. На жаль, політики в Україні й поза нею робили все, щоб розділити Україну. Отже, пора суспільству самому взятися за свій власний порятунок, і в тому сенсі програма «Великі українці» — той рятівний круг, який нам кидають, щоб ми не потонули в глибоких водах власної незгоди. Тому я дивлюся на програму позитивно й оптимістично.

Вважаю, що сучасне суспільство є дуже динамічним і глобалізованим. Остання тенденція несе в собі як великі нагоди, так і серйозні виклики та загрози. Українці повинні навчитися плавати самі, не даючи нікому жодної можливості за них визначати їхній курс. А щоб українці могли почувати себе впевненіше, вони мусять примиритися з власною історією — історією, яка свідчить, що вони є ані гірші, ані ліпші за інших. Вони є нормальними. І в силу своєї нормальності їм належить нормальне і гідне місце в цьому світі.

Олександр ІВАНОВ , історик, Донецьк:

— Відверто кажучи, від передачі я чекав набагато більшого, і набагато масштабнішого видовища. Однак перший випуск виявився, як кажуть, «ні про що». Таке враження, що учасники передачі обговорювали лише загальну «теорію» — кого вважати «істинним». Саме це спадає на думку, коли чуєш пропоновані критерії відбору.

На мій погляд, дуже складно відбирати великих людей за принципом: говорили вони українською чи ні. Взагалі подібні принципи дуже вибіркові й обмежені, тому що вони тільки відсівають людей, які також гідні звання «Великий українець», але просто не можуть йому відповідати за якими-небудь елементарними критеріями. У цьому плані мав рацію Савік Шустер, який постійно нагадував, що якщо ви будете виключати, скажімо, тих, хто не говорив українською, це означатиме, що Михайло Булгаков, Анна Ахматова, Микола Амосов, Валерій Лобановський, академік Вернадський і безліч інших просто не будуть розглядатися, а це несправедливо.

Загалом же формат проекту виявився дещо «попсовим» — передусім підбором учасників: важко якось сумістити і постійно підштовхувати до дискусії, скажімо, ректора Києво-Могилянської академії, наприклад, або інших шанованих людей, і… Володимира Зеленського. «Формат» самих учасників дуже різний! Вони просто несумісні в одній студії. У результаті, ця прекрасна ідея виявилася дещо розмитою. Мені здається, обговорення має бути набагато серйознішим.

Віктор ОЧЕРЕТЯНКО ,кандидат історичних наук, Хмельницький:

— Можливо, телепроект «Великі українці» насправді ставить перед собою шляхетну мету просвітницького й наукового характеру, однак мене не полишає передчуття, що головне завдання проекту — переформатувати свідомість українського суспільства у відповідності до бажань правлячого політикуму.

Наважусь висловити версію вже тепер, що переможцями конкурсу стануть такі історичні персонажі, як Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко. Саме вони були вдало інтегровані в радянську ідеологічну доктрину і звідти безболісно перекочували в сучасну українську державну ідеологію.

Запитується в задачі: якщо результат проекту передбачено, то навіщо ж його реалізовувати? Мені здається, що для того, аби дорогою до відомого результату звернути увагу пересічних громадян на позитивну історичну місію таких неоднозначних діячів, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера, Роман Шухевич, і одночасно зробити ревізію остаточно позитивних іміджів діячів періоду радянської України. Тобто мова може йти про докорінну трансформацію історичного світогляду українського суспільства, де аудиторія телепроекту виступатиме не стільки реальними експертами, скільки як фетиш «народу», який легітимізує усе, що відбувається.

Спочатку державні ідеологи піддають громадян масованій пропаганді, потім проводять вивчення суспільної думки щодо дієвості пропаганди, а потім ще посилюють пропагандистський тиск на суспільство, посилаючись на те, що цього бажають самі громадяни, які лише слухняно повторюють завчені уроки.

Буду приємно здивований, якщо мої попередні прогнози не справдяться, й ми станемо свідками змістовного діалогу між елітами й суспільством, у рамках якого не будуть задіяні маніпулятивні технології й не відпрацьовуватимуться політичні замовлення.