Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Чотири броди любові

«Згадуємо Михайла Стельмаха»
29 травня, 2002 - 00:00


Так називався вечір, присвячений 90-річчю з дня народження відомого українського письменника, який відбувся 27 травня в Театрі ім. І. Франка. Він розпочався під «Мелодію» Мирослава Скорика, а на фоні зоряного Чумацького шляху актор Олексій Богданович прочитав уривок із повісті «Гуси-лебеді летять...» Про майстра говорили його колеги-письменники, виконувались вірші й пісні на слова Михайла Панасовича. Були показані фрагменти з документального фільму про Стельмаха. Символічно, що в середині 60-х на франківській сцені режисером В. Скляренком була поставлена вистава «Правда і кривда» за однойменним романом письменника. І майже два десятиліття з цим театром пов’язане ім’я Ярослава — старшого сина, продовжувача письменницької династії Стельмахів, який дев’ять місяців тому трагічно загинув у автокатастрофі. Тому в день пам’яті Михайла Панасовича згадали і про Стельмаха-молодшого — відомого драматурга, прозаїка, перекладача, лауреата премії ім. Л. Українки, яку Ярослав Михайлович не встиг отримати за життя і її вручили його вдові Людмилі Вікторівні. До речі, зараз вона пише спогади про свого чоловіка, і в цій книжці кілька глав будуть присвячені свекру.

ФІЛОСОФ СЕЛА


— Люблю театр, — не раз казав Михайло Панасович. — Та як його можна не любити? Написав книгу — і вже вона незалежна від тебе, і ти не знаєш, що думає про неї читач, як сприймає. Доводиться приймати на віру те, що говорять і пишуть в листах. А в театрі відразу бачиш, як глядач сприймає твій художній твір. І це неповторна насолода.

П’єси М. Стельмаха ставилися в багатьох театрах України. Часто письменник приїжджав на репетиції, старався обов’язково бути на прем’єрах. Його твори вивчалися в школі. Михайла Панасовича називали класиком соціалістичного реалізму, який писав на селянську тематику, книжки видавали мільйонними тиражами, перекладали різними мовами світу. Наприклад, Борис Буряк в одній із статей написав, що «романи Стельмаха — своєрідна енциклопедія українського села кінця XIX і першої половини XX століття... У нашій прозі не було художників, які були б так закохані в людину сільської праці, так послідовно розкривали б поезію природи. Письменник розуміє її мову, нерідко одухотворяє, персоніфікує, бачить очима персонажів. Творчість М. Стельмаха — самобутня сторінка в українській літературі». Нині до творчості письменника ставляться з повагою, але вже без барвистих епітетів, а інколи навіть без пієтету. На великий жаль, ми любимо робити ревізії в своїй історії. Ця замітка — не літературний аналіз, а спроба подивитися на митця очима сьогодення і його сучасників. Розказати, яким він був у приватному житті, як народжувалися стельмахівські твори.

«БЕЗ ІСТОРІЇ МИ БЕЗБАТЧЕНКИ»



Як пригадують ті, хто добре знав письменника, Михайло Стельмах писав швидко й натхненно. Густі рядки, дрібнесенькі, чіткі, каліграфічні літери. На сторінці бувало по два- три виправлення. Але написанню передувала титанічна робота, розміркування, перевірка деталей. Перша збірка віршів «Добрий ранок» вийшла перед Вітчизняною війною. Своїм «хрещеним батьком» у літературі Стельмах вважав Максима Рильського, який написав передмову до його книжки новел «Березовий сік», виданої у повоєнні часи. До речі, на початку творчої кар’єри Михайло знайшов притулок у домі поета. За словами Юрія Збанацького, на його очах народжувався роман «Кров людська — не водиця». Стельмах днями не вставав із-за столу, не виходив з дому. Напише кілька сторінок — і дзвонить по телефону, читає, питає, як звучить.

Письменник ніколи не розлучався із записничком, в якому занотовував цікаві подробиці, маловідомі слова, відомості про походження назв.

— Повість «Щедрий вечір» — твір про дитинство, — говорив Михайло Панасович. — Я написав його для молоді. Хотів показати їм, якими шляхами, з якими труднощами ми йшли. Надихнула мене чарівна народна пісня «Гуси-лебеді». Повість вийшла друком. Але посипалися листи, читачі просили продовження. Моя пам’ять береже дитячі роки. Це по-перше. По-друге, художнє домислення. У творі перелилися враження дитини і досвід дорослої людини. На першому етапі творчості на мене дуже вплинули твори Михайла Коцюбинського. Як прозаїка я ставлю його на перше місце серед класиків української літератури. Та не тільки української. Ось твори Мопассана знає весь світ, а Коцюбинський, як на мене, стоїть вище. Він глибший, соціально значущий.

Про себе М. Стельмах говорив, що, маючи таких вчителів, як Шевченко та Коцюбинський, він не мав права писати погано. Стояв на тому, що треба шанувати доробок — і попередників, і сучасників, терпимо ставитися до різних стильових шукань, не губити свого кольору, але й не забувати про веселку. Триматися магістральної, а не «провулочної» літератури.

Михайло Панасович зізнався, що його батько мріяв, щоб він став інженером. Коли Панас Дем’янович відчув свій смертний день, він покликав до себе сина і сказав: «В тебе виходить із письмом. То я тебе прошу, більше пиши про любов — вона потрібна людям».

Письменник говорив, що ніколи себе не силував писати. Коли не пишеться — їхав у село, в ліс або на річку. Відпочив — і знову до роботи. За його словами, всі твори написані ним на одному подихові. А натхнення, як і талант, — це сплав систематичної, наполегливої, часом дуже важкої праці, поєднаної з твоєю совістю. «Моя тема в літературі — любов до людини». Вважав, що треба знати свою історію і берегти її. Без неї «ми ніщо, безбатченки». Він завжди дивився в очі співрозмовнику, бо вважав їх «сонцем душі». Умів так повести розмову, що навіть у тих, хто бачив Стельмаха вперше, було враження, ніби вони добрі знайомі. Мав здатність освітлювати загальновідомі поняття по- новому, тонко, делікатно, і водночас із великою силою пробуджувати в людях все чисте, хороше. Михайло Панасович вірив у високе покликання людини.

Микола Олійник відмічав, що останній стельмахівський роман «Чотири броди» позначений небувалим для самого письменника розмаїттям барв, кольорів, що ними автор змалював справді колоритні постаті сільського люду, серед яких почувається йому, мов у власній господі, — це роман-пісня, поема про долю й недолю.

Письменник говорив, що в житті кожної людини є чотири броди: блакитний, як світанок, — дитинство; як сон — хмільний брід кохання; брід праці й житейських турбот; і, нарешті, — брід внуків та прощання. Від того, як людина переправиться через них, стає видно, чого вона варта.

Протягом чотирьох років не міг видати свій роман М. Стельмах і, як вважав його син Ярослав, саме це значно вкоротило йому вік. Не треба забувати, що це був період застою, а письменник, мабуть, одним із перших у художній літературі, підняв питання про геноцид проти українського народу в роки становлення радянської влади. Він відчував, що не має права мовчати, і його покликання — писати правду, якою б гіркою вона не була. За словами Стельмаха-молодшого, батько змарнів, але все одно не йшов на компроміси. Чинуші від культури вимагали викреслити глави про Голодомор, вважаючи, що писати про це зовсім недоцільно. Михайло Панасович не погоджувався, бо сам народився у селянській родині й писав про те, що добре знав. Він вважав, що не можна забувати про чорні сторінки нашої історії. Для митця пауза довжиною в чотири роки — сувора кара. Тому коли роман все ж видали, він радів, але в очах вже назавжди поселився смуток.

СТЕЛЬМАХІВСЬКИЙ САД

Михайло Панасович завжди з великою теплотою розповідав про друзів юнацьких років, дружбу з якими проніс через усе життя. Особливо сердечні стосунки пов’язували його з Іваном Синицею — відомим психологом. Коли Іван Омелянович тяжко захворів, Стельмах робив усе, аби врятувати товариша. Доставав дефіцитні ліки, підняв на ноги всіх світил медицини, а своїми розмовами та енергією вселяв у хворого надію, що все минеться.

Цікаві спогади про Михайла Стельмаха написав Павло Федченко в нарисі «Дума про вічне»:

— Він був напрочуд ніжним сином, чоловіком і батьком. Скільки високої гордості за своїх батьків — Ганну Іванівну і Панаса Дем’яновича — розлито в його автобіографічних повістях! Смерть матері стала найбільшою і найболючішою раною для Стельмаха. Вийшовши з лікарні, Михайло Панасович довго почував себе погано — кілька місяців не гоїлася післяопераційна рана. «Болить моя проклята рана, заштопана синтетичними нитками, — признався письменник. — Навіть воєнні рани, зашиті ледве не мотуззям і заліковані ледве не одним- однісіньким йодом та святою водою, заживали швидше». Навіть скаржачись на слабкість, Стельмах ніколи не говорив про смерть. Але після похорону Ганни Іванівни в нього якось вирвалось: «Людина боїться невідомості, після якої немає нічого, боїться, що не встигне зробити всього задуманого: виростити дітей і онуків, звести свій головний дім, написати свою книгу, завершити заповітну справу... Можливо, тому й планує собі людина на вічність, щоб перемогти смерть. І було б трагічно, якби людина могла сказати: ну, ось тепер уже зроблено все, що призначено було мені на Землі».

Одного разу прийшов я до Михайла Панасовича, коли він у відсутності своєї родини господарював сам, і не було їхніх «фірмових» пирогів із горохом та часниковою підливкою. За довгою розмовою смакували самотужки приготовленими яєчнею і кавою. Були пісні, особливо його улюблені «Цвіте терен» та твори Марусі Чурай... І розповіді, і легенди, і мрії, і сповідь...

— Ніщо так не підносить людину, не надихає на добро, як любов. Власне, все гарне на світі починалося з любові, а кінчалося, коли любов вмирала, — палко говорив Стельмах.

Він був скромною і не самопевною людиною — сумніви, вагання часто надміру мучили його, — але не був він і особливо поступливим перед редакторами й порадниками. То була не впевненість самозакоханої людини, а природна поведінка митця, який викохує, виважує кожне слово, дбає про зміст і ритмомелодику кожного рядка, речення. З якою гарячковою, виболілою пристрастю палко говорив про «інтелектуальну прозу», де свідомо порушувалась рівновага розуму й серця, де діяли сухі й черстві «ділові люди». Мав рацію М. Рильський, коли стверджував, що стельмахівське село — велика прозора краплина, де відбивається історія народу, його борні, мук і радощів, і що він «прийшов у прозу, взявши з собою поезію».

Широко знаний і шанований письменник, депутат Верховної Ради СРСР, академік АН УРСР, М. Стельмах був винятково самовимогливою людиною. Зате яким був енергійним, наполегливим, коли треба було допомогти іншим. Зверталися до нього з найрізноманітнішими питаннями й проханнями, і він не відмахувався, а дійсно прагнув бути корисним людям...

А як Михайло Панасович ніжно і поетично говорив про природу, ліс, поле, річку, про всі зела, які ростуть на землі — здається, знав він про них усе, знав багато народних оповідок, легенд. Був прекрасним рибалкою, грибником і унікальним садівником. Якось привіз велику корзину красивих яблук і, щоб попередити традиційні докори, категорично заявив: «Це не звичайні яблука, а такі, які виліковують, додають бадьорості і снаги».

Стельмах любив і доглядав свій сад на дачі в Ірпені. Гнівався, коли хтось зламає гілку або зірве яблуко не тоді, коли треба, і не так, як треба, наче дереву і йому було боляче, ніби рану завдали живій істоті. Не випадково й дерева у нього присвячувались людям, яких він любив і шанував. «Пам’ять Довженка» — з соковитими чорнобокими плодами, а «Красуню» з Голосіївського лісу називає «родичкою» Максима Рильського. Михайло Панасович був мудрим господарем. Про кожне дерево міг розповідати без краю. Він говорив, що любить всяку роботу, крім дурної. І природа відповідала Михайлові Стельмахові взаємною прихильністю й любов’ю...

Осінь журилася, проводжаючи його в останню путь. Не випадковою, а, мабуть, символічною з’явилася бджілка, яка у запізнілий для себе час (письменник помер 27 вересня 1983 року. — Т. П. ) — чи не з самісінького стельмахового саду — сполохано метушилася й дзижчала над труною Михайла Панасовича, ніби від імені природи прощалася з другом.

Михайло Панасович дуже любив дітей (у нього самого було два сини і донька. — Т. П. ) тому писав вірші й казки. Можливо, не випадково останнім твором, над яким він працював перед самою смертю, була казка для видавництва «Веселка». І останню книгу, яку взяв із собою в лікарню, була «Лесные были и небылицы» В. Біанкі. До останніх днів М. Стельмах залишався самим собою: простим і роботящим, з селянською жилкою, і разом із цим був шляхетно витонченим, інтелігентом, проникливим художником, людиною, яка не цуралася чорної роботи, вірним другом, сердечною людиною.

***

Коли перестало битися серце Михайла Панасовича, годинник на його письмовому столі зупинився на позначці 6.35. Осиротіло лежали кілька листків з його характерним дрібномаковим почерком, книжки, до яких звертався митець в останні дні — шевченківський «Кобзар», томик поезій Леоніда Первомайського, роман «Чотири броди» з стельмахівськими помітками для сьомого зібрання творів, рукописи, статті про Юрія Яновського та останньої казки для дітей...

Фото з сімейного архіву родини Стельмахів

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments