Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Димлена кераміка Гавареччини

Нині в селі за рік піч розпалюють лише чотири рази
4 лютого, 2004 - 00:00

У селі Гавареччина вам розкажуть легенду, як вередлива дружина одного з князів Вишневецьких вижила із села Білий камінь усіх гончарів. Пані Терезі, бач, заважав дим гончарних печей, мовляв, він небо запинає, й вона попрохала чоловіка переселити гончарів у ліс, подалі від панських очей. Ось так і з’явилося село Гавареччина — в казковому, потаємному місці, куди навіть ніякої дороги не було протаровано, що, втім, можливо, й посприяло збереженню унікальності цього села. Кажуть, хоч як гаварецьких майстрів умовляли й лякали Сибіром, але в колгосп вони не пішли. Жили своїм устроєм, на хліб заробляли гончарним кругом, поки не стало зовсім тяжко…

Перед Другою світовою печей у селі було дев’яносто, практично в кожному дворі. Сьогодні, страшно сказати, їх залишилося всього дві, у братів Бакусевичей, та й то кажуть, що один поїхав недавно на заробітки в Італію, тож можна не без гіркоти стверджувати, що автентичне мистецтво Гавареччини практично вмерло. Так вважають песимісти, оптимісти ж, а серед них — художники й мистецтвознавці, наполягають, що гаварецька кераміка відроджується, здобуває друге дихання в сучасних роботах. Про що й свідчить виставка, організована у львівській галереї «Равлик».

— Ви знаєте, як народжується димлена чорна кераміка? — запитує художник-керамист Ярослав Мотика. Й сам же відповідає: «Спочатку із сусіднього села везуть глину, бо гаварецька надто «пісна». Місцеву змішують із жирною, привізною, потім довго місять в особливий спосіб — ріжуть пластинами поки не стане однорідною, тягучою масою, готовою лягти на гончарний круг. Майстер крутить круг і під його пальцями народжується, наприклад, глек. Потім таких 300 або 400 вже повністю висушених речей ставлять у піч, а в спеціальний отвір закладають дрова — бук, ясен, граб, березу. Й дрова обов’язково мають бути сухими, щоб аж дзвеніли, як залізо на ковадлі. Тільки тоді вдасться досягти потрібної температури в печі — від 700 до 1000 градусів. Коли вироби стають червоними до прозорості, спочатку з одного боку, а потім із другого — тільки досвідчений майстер знає коли саме — піч засипають землею. І чим ретельніше, тим якіснішою буде кераміка. Усього ж увесь процес випалення, або обкурення, як кажуть майстри, розтягується до 12 годин. Але не дай Боже перетримати — вийдуть черепки…

Сьогодні можна з наукового погляду розповісти, що відбувається з глиною: в умовах нестачі кисню поверхня вкривається чистим вуглецем, що й надає виробам відтінків від чорного до світло-сірого. Але це наукове прозріння нічого по-справжньому не розкаже, тому що гаварецьку кераміку все-таки творить і народжує душа майстра, й саме вона дарує їй загадковий блиск, схожий на космічний. Хто тримав у руках таку кераміку, знає, яке дивне відчуття виникає в ці хвилини — чогось рідного, що не хочеться випускати з рук, і чогось таємничого, що вабить і зачаровує. Це аж ніяк не вигадки, це досвід предків, пронесений крізь століття. Це прикмети автентичності, які втрачати просто безглуздо. Нині в селі за рік у піч кераміку закладають лише чотири рази. Надто дороге це задоволення. Порівняно зі звичайною керамікою виробництво димленої обходиться ушестеро дорожче. Майстри кажуть: жити з неї не можна, хіба що для душі робимо…

Звісно, не лише в Гавареччині робили димлену кераміку. Чорну кераміку робили народи різних континентів — і в Америці, і в Азії, і в Африці, але найбільша схожість з українською виявляється, звісно, у виробах європейських майстрів: польських, чеських, румунських і деяких інших. Як свідчать архівні джерела, на території України димлена кераміка відома з IV — III тисячоліть до нашої ери. А справжній розквіт припадає на I тисячоліття н.е. Майже весь раннєслов’янський глиняний посуд був саме таким. Але поступово мистецтво димленної кераміки XIV — XVI ст. зазнає занепаду в XVII столітті, й це пов’язано з поширенням писаної кераміки — яскравішої й дешевшої у виробництві. Потім настав час фаянсової мануфактури, порцелянового, скляного й залізного посуду.

У минулому столітті, після війни, кераміка, зокрема й димлена, знову починає розвиватися. Як то кажуть, лихо не без добра. Брак посуду став у пригоді «чорній справі», допоміг ремеслу димленої кераміки. Потім знову настає майже забуття, в гончарних центрах працюють щонайбільше по 2-3 майстри…

Нині в селі Гавареччина майже з трепетом згадують 80-ті роки, коли на Львівщині почався широкий громадський рух з відродження димленої кераміки. 1984-го в селі створюють гончарну школу, де досвідчені майстри вчать талановиту молодь свого мистецтва. В Олеському замку, що зовсім поряд, відкривається відділ гаварецької кераміки. А 1988-го у Львівському музеї етнографії та художнього промислу була розгорнута ретроспективна виставка творів гаварецьких майстрів. Сьогодні, на межі злиднів, майстри говорять про часи, коли діяльністю й відродженням гончарного центру цікавилося, а точніше опікало, Товариство Лева, культурно-просвітницькі організації. Сьогодні про ті роки нагадують, мабуть, лише прокладена дорога до села та виставка гончарного мистецтва в Олеську. Школу гончарів у селі закрили, ліси довкола нещадно вирубуються, недавно прокладену єдину дорогу знищують важкі лісовози з деревиною. Нині щоб розтопити піч, треба кілометрів за вісім шукати букове сухе гілля. А молодих підручних собі майстри днем з вогнем не знайдуть. У селі немає загальноосвітньої школи, медпункту, не працює магазин, замучили перебої з електрикою. Не дивно, що вся молодь роз’їхалася по сусідніх містечках і великих селах, розташованих на магістральних трасах. «Якби нас ще податки не душили, — скаржиться Євген Бакусевич. — А то працюємо практично собі на збиток — не щоб прожити, а щоб хоч якось існувати…»

І все-таки у гаварецької кераміки багато друзів. Взяти хоча б змужнілих сьогодні членів Товариства Лева, які тоді студентами влилися в Товариство — і статті писали, і ярмарки влаштовували, та й просто знайомим, що називається, очі відкривали на димлені витвори. Подружжя Ярослава і Ярослав Мотики, нині відомі керамісти, тоді в селі майже жили. І хоча самі займаються іншою керамікою, свою любов до Гавареччини передали дочці, вона — мистецтвознавець, багато пише про цей дивовижний народний промисел.

А от подружжя Уляницьких димлену кераміку підняло на ще вищий п’єдестал. Володимир працює з великими формами, біля круга сидить, кованим залізом димлену кераміку мережить. Мислить, що називається, глобально. А Лідія робить ліпнину, візерунки, всі малі форми. Ще вона частенько, не соромлячись, виходить на базар. Стане біля стола, вироби розкладе й починає з перехожими розмовляти — яка смачна кава з димленої джезви, а які голубці виходять, якщо в чорній каструлі та в піч їх поставити! І розповідає, як мак розтерти треба в справжній макитрі традиційним методом. І тоді кутя — пальчики оближеш! Можна уявити, як накриває вона до Різдва стіл, як готує у своїх власних витворах 12 Різдвяних страв. А яка це смакота й уявити собі не можна! Особисто я лише з глиняних чорних чашечок каву п’ю, і виникає дивна аура спокою й незамутненості душі. Немов зупиняєшся й згадуєш, що ми народжені для того, щоб жити за законами краси й мудрості. Напевно, й справді несе в собі ця продимлена глина дивний код вічності. То як же ми можемо забути про неї, не підтримати, не уберегти?!

Гаварецька кераміка — особлива, й люди, що торкнулися неї, не з пересічних. Юрій Гайда влаштував у «Равлику» виставку димленої кераміки, що досі ніде не експонувалася. Він узагалі багато чого робить перший і як ніхто інший. Хіба «розсудливий» став би розкопувати підземелля костелу ордену єзуїтів тільки для того, щоб люди знали, які це були підвали і яке життя там відбувалося. Грошей на це витратив рівно стільки, що можна було у Львові спокійно особняк збудувати. А він ще й продав успадковане від батьків майно й у підземеллі створив галерею. Дивак та й годі! Зате сьогодні там юрмиться люд, роздивляється димлену кераміку, захоплено охає.

— Ентузіазм — це чудово, — каже мистецтвознавець Романна Мотіль, — Але гаварецькій кераміці потрібна підтримка держави. Навіть якщо вона виллється в скасування або хоча б зниження податків для народних промислів — буде вже добре. Хоча державні дотації народним майстрам також не зашкодили б. Треба, щоб робота народних умільців була економічно вигідною. Лише тоді не зупиниться гончарний круг.

Ірина ЄГОРОВА, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments