Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Філармонічна «Заметіль»

Перший ювілей музичної вистави
10 січня, 2007 - 00:00
IРИНА НЕСТЕРЕНКО

У Національній філармонії України завжди з аншлагами проходять музично-драматичні постановки. Одна з них — «Заметіль» (текст Олександра Пушкіна, музика Георгія Свиридова) відмічає своє п’ятиліття на цій прославленій сцені. Виставу поставила режисер Ірина Нестеренко, обравши для себе непростий жанр музично-драматичного дійства. Меломани та театрали нашої столиці можуть пригадати, як цікаво пушкінський текст читав Василь Лановий, а свиридівську музику виконували музиканти Національного симфонічного оркестру України (диригент Володимир Сіренко). Та от впродовж п’яти років публіка ходить вже на нову версію «Заметілі». Наша розмова — з режисером-постановником Іриною Нестеренко.

— Що надихнуло вас на створення музично-драматичної вистави «Заметіль»?

— Наша вистава поєднує музику і драму. Мене дуже приваблювала ідея об’єднати два шедеври — прозовий («Повісті Бєлкіна» О. Пушкіна) та музичний (ілюстрації Г. Свиридова до кінофільму «Заметіль»).

Якось п’ять років тому художній керівник Національної філармонії України та мій педагог Володимир Анатолійович Лукашов, розповідаючи про платівку Г. Свиридова, яку композитор зі своїм авторським написом подарував йому на добру згадку, сказав: «От би напередодні Нового року зробити щось красиве — зі свиридівською музикою й пушкінськими текстами». Так «із іскри народилося полум’я», і ми з Миколою Дядюрою, головним диригентом Симфонічного оркестру філармонії, почали працювати. Наші різні бачення органічно зійшлися, і так з’явився жанр: музично-драматичні сцени за повiстю «Заметіль». По суті, із прози ми зробили п’єсу.

— Ви, режисер-постановник, водночас і автор сценарію?

— Так, і це не єдиний випадок. Я написала п’єсу (на основі твору Е. Радзінського) готуючи виставу «Віч-на-віч з Моцартом». Але щодо спектаклю «Заметіль» зауважу: мені не вистачило того матеріалу, що є у «Повістях Бєлкіна», тому я додала тексти з «Роману в листах» та з «Капітанської доньки». У результаті наша п’єса стала цілісною, і перед глядачем постають три дійових особи. Письменник, котрий із міста переїхав жити в сільську місцину — персонаж, який дуже нагадує Івана Петровича Бєлкіна (його грає Володимир Нечепоренко), а також герой Бурмін (цю роль виконує Олексій Богданович) та героїня (її образ створює Інна Капінос). Головні ролі грають артисти Театру ім. І. Франка. До речі, в Пушкіна герой — просто Бурмін, без імені. Але я не змогла цього так залишити і знайшла для нього ім’я — Олексій.

Наша вистава — це ряд сцен, пов’язаних романтичною історією кохання, де є ціла низка містичних збігів обставин, незбагнених поворотів доль. Життя героїв окреслюють чоловічий і жіночий світи часів Пушкіна, через їхні стосунки ми, автори й глядачі, отримуємо змогу заглибитися в культуру тодішнього дворянства, яка показує незрівнянні зразки благородства й краси взаємин... Композитор Свиридов, не полишаючи без уваги жодного з усіх запропонованих Пушкіним мотивів — точно й тонко розгортає свої симфонічні полотна, а в результаті картина часу — наче достеменна. Фабула ж літературного твору (як і сценографія трьох сфер) тримається на трьох основах — тройка, вальс і романс.

— Як ви обираєте акторів для своїх вистав?

— У виставі «Віч-на-віч з Моцартом» грали актори Російської драми: Микола Рушковський, Олег Треповський, Наталія Шевченко, а роль Сальєрі я віддала франківцю Олексію Богдановичу. Треба сказати, наш глядач — під владою стереотипу, який представляє Антоніо Сальєрі як якусь похмуру особистість, просто злочинця. А це не так, Сальєрі був дуже небайдужим до жінок і солодощів, і, взагалі, він не труїв Моцарта, він був таким собі легковажним італійцем і водночас першим капельмейстером імперії, тому я дуже хотіла, щоб Сальєрі зіграв Богданович (котрий, треба сказати, саме таким, як я описала, і представив Сальєрі).

— Чи не означає це, що герой історії «Віч-на-віч з Моцартом» — Сальєрі?

— Я б так не сказала, тому що герой історії, попри все, — Моцарт. Його немає на сцені, натомість є інтрига навколо нього, яку розкручує Барон Готфрід ван Світен (Олег Треповський), саме він — автор демонічного задуму замовити реквієм, і саме він підштовхує великого композитора до краю безодні, бо лише за таких обставин Моцарт пише хорошу музику. І це виглядає особливо дивним на тлі слів Леопольда Моцарта, батька геніального музиканта: «Коли в мого сина всього вдосталь, Бог полишає його музику».

— Ви синхронізували у своїх виставах музику й літературу?

— Синхронізацію музики й літератури ми здійснювали разом із диригентом. Коли я писала текст, переді мною була партитура, я постійно робила розрахунки. Так, робота музичного режисера особлива. А ось цей, філармонічний жанр музичних сцен започаткував мій вчитель Володимир Лукашов. Він поставив вистави «Сон» (1997) та «Гайдамаки» (1998) за Т. Шевченком, окрім того, «Трубить Трубіж» за Б. Олійником, i найближчим часом планує поставити «Думи мої, думи» також за Т. Шевченком на музику М. Лисенка, з нагоди 165-річчя з дня народження композитора, а також до Шевченківських днів у березні. Робота «Думи мої, думи» стане третьою частиною трилогії Шевченкіани, прем’єра, ймовірно, відбудеться в лютому-березні. Так що до мене цей жанр уже був у філармонії. Мабуть, я трохи доповнила його, створивши своє відгалуження.

— Жанр музичного спектаклю, на ваш погляд, як довго може залишатися актуальним?

— У драматичному театрі експериментувати набагато простіше, в тому сенсі, що відсутня залежність від музичного твору, й ці експерименти втягують невідомо куди. Опера також потрапила під владу експериментаторів. Але не можна знущатися над великими творами, разом із тим не треба підходити до них як до раритету — потрібно лише бути духовно підготовленими до роботи з ними. Навигадувати всього — це, взагалі, легкий шлях, профанаційний, інша справа — зробити ту чи іншу виставу, спектакль надбанням культури, а це куди складніше.

ДОВІДКА «Дня»

Ірина Нестеренко — музичний режисер. У 1984 році закінчила Московську державну консерваторію імені П. І. Чайковського, фах — музикознавець, у 2003 — Національну музичну академію України (майстерня В. А. Лукашова), фах — музичний режисер. Здійснила постановки: моноопери «Ніжність» В. Губаренка (Національна філармонія України), опери «Тоска» Дж. Пуччіні (спільна робота з В. А. Лукашовим; Одеська опера), опер «Моцарт і Сальєрі» М. Римського-Корсакова (Оперна студія Національної музичної академії України) та «Самсон і Даліла» К. Сен-Санса (Харківська опера), опери-ораторії «Київські фрески» І. Карабиця (Національна опера України), музично- драматичних сцен за повістю «Заметіль» О. Пушкіна і музикою Г. Свиридова, симфонії для дійових осіб з оркестром «Віч-на- віч з Моцартом» за твором Е. Радзінського і музикою В. А. Моцарта (Національна філармонія України).

Лілія БОНДАРЧУК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments