Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Героїзм далеких

Бути культурним героєм нині в Україні нелегко
19 березня, 2002 - 00:00

Власне, на таких, переконливих викликах, що з’явилися з регіонів, і хочеться зосередитися.

Перше, що кидається у вічі — явна кількісна перевага візуальних мистецтв. Відеоартисти, фотографи та художники з провінції отримали явний карт-бланш. Наприклад, експозиція одеського фото і відео «ОБ’ЄКТивне-бiсСВIДОМЕ» (галерея Гельмана) фактично нічим не відрізнялася від аналогічних виставок, що регулярно проходять у модних галереях Києва. Зведений проект трьох фотографів (група «Кабул»), що співпрацюють із культовим журналом «НАШ» (Дніпропетровськ), вабив око відвідувачів «L-галереї» на Андріївському узвозі великою кількістю ефектної оголеної натури і загальною життєрадісністю світосприйняття. Особливо зачаровувала «жива» постановка, відсутність набридлих комп’ютерних спецефектів.


Стосовно відеоарту як такого, то тут, при всій різноманітності програми (варто назвати окремий показ одеського відеоарту, ретроспективи київських відеофестивалів «Пастка для снів» і «KIMAF»), безумовним відкриттям став фільм донеччанина Геннадія Черномашенцева «Мильниця». 15-хвилинна чорно-біла картина — це, власне, портрет дивакуватої людини, яка бродить містом і розповідає всяку всячину. Ця дивна сповідь відмічена особливим гумором, який зближує «Мильницю» з творами оберіутів, дадаїстів та інших обдарованих поборювачів основ. Загалом, начебто нічого не відбувається. Ніякого сюжету. Але герой фільму (Володимир Чмутов) відчайдушно не вписується у впорядковану реальність, яка його оточує. Він може розповідати про свою любов до цирку на міському кладовищі або радісно повідомити, що не вміє малювати. Він переконаний, що «просто має бути щасливий». А фотоапарат-«мильниця» для героя — єдина підмога у встановленні контакту зі світом. У результаті він ніби фотографує на «мильницю» нас усіх, цей дивний герой. Ми — персонажі його моментальної фотографії, але при цьому залишаємося глядачами. То чия ж дійсність існує насправді?

У свою чергу, дійсність театру передбачає некінематографічну умовність. Кількість некиївських колективів і тут переважала. Варто відзначити моноспектакль «Парфюмер» (за текстом Патріка Зюськинда) «культургероя» з Дніпропетровська Миколи Мельника. Це — театр акторської експресії, що іноді б’є через край, але має постійних шанувальників. Абсолютно іншу сценічну школу представляє собою Львівський театр імені Леся Курбаса. Їхній «Марко проклятий, або Східна легенда» — це сплетення високої поезії Василя Стуса, давніх легенд і аутентичного співу (Наталя Половинка). Вистава іноді нагадує деякий небачений ритуал, але зберігає при цьому сувору естетичну якість.

Однак справжній сюрприз підніс харківський «Театр 19». Напівстудентський колектив взяв для роботи найскладнішу, громіздку п’єсу Дмитра Мережковського «Павло I». Результат — точне і страшне дослідження природи влади, розігране в копійчаному антуражі трьома молодими акторами. Режисер спектаклю, Ігор Ладненко, будучи переконаним реалістом, вивів свою роботу на рівень зрілого узагальнення, де стиль виконання вже не має значення: ми бачимо людину у славі й в падінні, відчуваємо непомірний тягар «шапки Мономаха», що зрештою роздавила його. «День» сподівається більш детально розповісти про молодого постановника і його театр в найближчих номерах.


Якщо продовжувати подорож по жанрах, то варто зупинитися на музичній складовій. Тут абсолютну перевагу мали рок і джаз. Сучасну академічну творчість обмежили лише одним-єдиним концертом у Будинку вчених. Збірна команда виконавців, в яку увійшли, в тому числі, добре відомий у Києві ансамбль «Кластер» і одеський дует «Віолончеліссимо», зіграла цілком передбачувану програму. Опуси Валентина Сильвестрова, Алли Загайкевич, Богдана Кривопуста, Івана Небесного, Володимира Рунчака раніше вже неодноразово виконувалися на спеціальних фестивалях і в будь-якому випадку, звичайно, повну картину нашого музичного героїзму дати не могли. Та що й говорити — лише за творами одного Сильвестрова можна було б скласти розкішну програму, послухати яку зібралися б натовпи меломанів. Проте, цілком ймовірно, формат рівного представництва авторів не дозволяв здійснювати такі розмашисті проекти. Насправді задоволеними залишилися шанувальники джазу, які отримали можливість послухати чудові імпровізації одеського піаніста Олександра Кузнецова. А ось стосовно рок-музики, то тут, знову ж, регіони дали столиці сто очок уперед. У перемоги є конкретне ім’я — «Перкалаба». Цей квартет iз Івано-Франківська має незвичайний, як для рок-групи, склад — гітара, бас, труба та цимбали. Грають абсолютно вибухову суміш панк- року, реггей і гуцульських, закарпатських мелодій і наспівів. Виходить швидко, весело, напрочуд запально. Фестивальний бомонд, із перших же хвилин піддавшись чарівності лихої четвірки, просто-таки шалів…

Мабуть, головний урок цих п’яти березневих днів у тому, що займатися культурою (створюючи її, а не керуючи нею) в Україні — дійсно, героїчне заняття. Що, незважаючи на талант, велика частина обдарованих артистів приречена на животіння — в слабкій надії на чергового експерта, доброго дядька, який витягне їх із безвісності під світло столичних софітів. Тому й хочеться, щоб такі фестивалі проходили регулярно, без казенного пафосу, і не тільки серед передвиборної лихоманки, а й в більш буденний час.

Зрештою, скільки можна геройствувати?

Газета: 
Рубрика: