Глина, що має душу

«Ого-го, скільки глечиків розвішано!» — чути вигуки дітей, які з цікавістю розглядають майже вщент вкрите глиняними виробами дерево. В очі впадають не лише густо «засіяні» глеками дерева, вікна та повний віз усілякого глиняного добра, а й незліченні фігури просто неба, кожна з яких має оригінальну назву. Так відвідувачів зустрічає Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, який ініціював «ІНТЕРСимпозіум» кераміки «2010:10х10» у рамках ІІ Тижня національного гончарного здвиження «Здвиг-2010».

Фестиваль тривав тиждень та був насичений різноманітними заходами — від виставок-продажів, відкриття музею-садиби та ІНТЕРСимпозіуму до нічних майстер-класів серед свічок та вогнищ, де всі бажаючі могли побачити процес виготовлення глиняного шедевра від початку і до його завершення.

Особлива назва «2010:10х10» пов’язана з тим, що брати участь у заході мали намір 10 художників-керамістів. Але приїхало їх навіть більше — 11, та організатори вирішили все ж не змінювати назву, адже вона видавалась їм досить символічною. До складу журі увійшли провідні митці-керамісти, керамологи, мистецькі критики, мистецтвознавці України та інших країн. Усі вироби, виготовлені під час симпозіуму, експонуватимуться на ІІ Національній виставці-конкурсі художньої кераміки «КерамПІК в Опішному!» з 2 липня до 30 жовтня 2010 року, де всі бажаючі зможуть подивитися на глиняні шедеври та обрати для себе найкращий. А свій вибір журі вже зробило. Гран-прі отримав Володимир Хижинський з Луцька. І премію «ІНТЕРСимпозіуму» віддали Сергію Радьку (Межиріч, Україна). ІІІ — Марку Галенку (Київ). Цікаво, що «срібло» взяла росіянка, жителька Санкт-Перетбурга Надія Мініахметова. Подібні мистецькі акції є досить поліфункціональними. Вони сприяють пожвавленню процесів розвитку сучасної кераміки, зближують майстрів, які працюють у різних художніх напрямах. Крім того, на цих фестивалях просто неба, без будь-якого спеціального обладнання гончарі виготовляють справжні шедеври керамічного ремесла, які щедро поповнюють уже 42-тисячний фонд Національного музею-заповідника українського гончарства.

Приємно, що «День» та музей — давні партнери. Зокрема, Опішнянський музей підтримує наш Фотоконкурс, надаючи своїм обранцям мистецькі нагороди. «День» у свою чергу вже кілька років поспіль є інформаційним партнером гончарських фестин.

Учасники та гості поділилися з кореспондентами «Дня» своїми враженнями від дійства.

Тетяна ТАРГОНЯ, учасниця київського гурту «Рожаниця»:

— Як тільки приїхали в Опішне, відразу зрозуміли, що це — гончарська столиця України. Окрім цього, симпозіум, який тут відбувається, збирає не тільки людей з України, з обох берегів Дніпра, а й майстрів з інших країн. Учора ми трішки поспівали біля хати — збіглася половина вулиці, і ми домовилися з ними зробити вечорниці. І ось ми співали їм, вони — нам. Між нами відбувся своєрідний обмін досвідом.

Василь БОДНАРЧУК, старший викладач, доцент кафедри художньої кераміки Львівської академії мистецтв, куратор-художник I ІНТЕРСимпозіуму»:

— На цьогорічному дійстві присутні люди звідусіль: є іноземці — литовці, білоруси, росіяни — із Санкт-Петербурга, Москви, є представники з України — Києва, Львова, Луцька. Я є куратором цього проекту — Містечка майстрів. Вночі ми розпалювали піч, виготовляли рак-кераміку. Вона виробляється у польових умовах: розпалюється піч, яка називається піччю перерваного вогню. Чому перерваного — бо вона відкривається і виймається гарячий виріб, розпечений до червоного кольору. Виріб береться щипцями і викладається у ямки, викопані навколо печі. Ми працюємо в рукавицях, бо температура досягає 1050 градусів. Виріб кидається у яму і засипається тирсою, прикривається кришкою та вкривається землею. У результаті утворюється кіптява — дим, який входить у черепок. Виріб можна обробляти прозорою глазур’ю емалі, в кольорі. Ця кераміка — декоративна, її можна використовувати для оформлення інтер’єрів, розміщувати пласти на стінах. Роботи, однак, продаю рідко, адже вони унікальні, тому й дорогі. Повторити виріб, декор — неможливо. Кераміка тим і славиться, що вона — неповторна. А наші люди не звикли до такої краси. Вони звикли, що горщик повинен бути гарний, розписаний. А раку народилася в Японії. Ви чули, у них є культ речей. Погляньте навіть, як вони чай п’ють, як беруть горнятко, налаштовуються, медитують. Так і у кераміці. Коли людина побачить красу, відкриває її — вона стає багатшою духовно. А у нас усі заштамповані — однакові зачіски, однакові футболки. Усі ходимо, як шеренгами. А ось такі речі — на любителя, для людини, яка відчуває красу, естетику, яка може полюбити її. А якщо, річ — в одному екземплярі, вона, відповідно повинна мати ціну. У нас арт-бізнес дуже погано розвинений, але нічого, працюємо: десь-колись продаємо, виставляємо роботи на виставках, передаємо роботи музеям.

Надія МІНІАХМЕТОВА, член Спілки художників Росії (м. Санкт-Петербург, Російська Федерація):

— На фестивалі діють номінації, у яких змагається кожен художник. Перша — «Альтернатива глобалізації» — основна, друга — «Об’єкт медитації» — додаткова. Хто досвідчений у гончарстві — ділиться досвідом з іншими. Особисто я закінчувала училище. Захотілося займатись цим, тому і пов’язала своє життя з таким мистецтвом. Зараз я заробляю ним на життя і можу сказати, що жити з гончарства можна. Звичайно, треба, щоб вистачало грошей на матеріали, на оренду майстерні та обов’язково для поїздок на подібні фестивалі. Такі скульптури, які виставила на конкурс, я не продаю, а от на усілякі предмети інтер’єру є досить великий попит. Я ніколи не притримуюсь однієї тематики у своїх роботах, але кожного автора можна впізнати «за почерком». Що ж стосується розвитку кераміки в Україні , Росії та в Європі загалом, їх не можна порівнювати, тому що кераміка там різна. Але тематика залежить від багатьох причин — як політичних, так і історичних. Я помітила, що в Україні дуже люблять зображати жінок, тут є, можливо, такий нахил до язичництва.

Томас ДАУНОРА, голова Керамічного творчого центру Вільнюської академії мистецтв, член Спілки художників Литви (Вільнюс, Литва):

— Я займаюся керамікою з чотирьох років — у мене мама була керамістом, тому і своє життя я пов’язав із цією справою. Серед представлених скульптур є багато жіночих образів. Я думаю, це викликане тим, що у багатьох народів матріархат є основною системою світогляду і ми можемо його відкидати та не звертати увагу, але це у нас всередині. Я не знаю, як стосовно українського народу, але литовський живе за місячним календарем, і наш світогляд іде від жіночого начала. Але дослівне трактування цього у нашій країні здійснюється дуже обережно, не так відкрито. У Литві багато людей займаються керамікою. Це заняття зазвичай ділиться на професійну кераміку, ремеслену кераміку, гончарство і, до того ж, є керамісти, що змішують це мистецтво з іншими напрямами — фотографія, друк, роблять виставки та вистави. Конкретної тематики я не притримуюсь на цей момент. Можливо, раніше мене дуже цікавила символіка чогось, весь пантеон старогрецьких вірувань. Зараз мене більше цікавить емоційний підхід до національного вирішення художніх проблем, і я хочу втекти від якихось логічних рішень, від якихось розрахунків, від тих речей, які спочатку робляться маленькими, потім їх збільшують, підкреслюючи деталі. Кераміка займає дві третини мого часу, тому що я ще займаюсь викладацькою діяльністю у Вільнюській академії мистецтв, у нас є деякі суспільні проекти, які теж стосуються кераміки.