Гра у класику

I

Минулий театральний рік пройшов під знаком драматургії, котра чомусь у жодній iз номінацій «Київської пекторалі» не знайшла собі місця.

А шкода!

Адже тоді серед ймовірних претендентів на столичну театральну премію могли б опинитися:

Гібсон, Гоголь, бр. Грімм, Достоєвський, Зюскінд, Кокто, Лоу, Мольєр,Нечуй-Левицький,Піранделло, Пушкін, Ружевич, Скріб, Старицький (двічі), Сухово-Кобилін, Толстой, Чапек, Чехов (двічі), Шварц, Шекспір, Шерідан, Шіллер, Шоу (навіть двічі)…

Про музичні вистави й згадувати годі.

Чімароза, Гуно, Масканьї, Оффенбах, Кальман, Легар…

Такої кількості класичних прем’єр (перепрошую за парадоксальне словосполучення), здається, жодний попередній рік ще не знав. І хоча класики виступали переважно в адаптованому до сучасного споживача вигляді (і не лише за шкільною програмою), це не могло скасувати самої тенденції.

II

Щодо жанрів, то перевага віддавалася комедії, ліричній комедії і мелодрамі (хоча й не тільки), але «з ухилом»:

в анекдотичне («За двома зайцями» — театр ім.І.Франка);

аскетичне («Заметіль» — Дитячий музичний театр, «Контрабас» — Театр на Подолі);

віртуальне (були серед прем’єр року й такі, про які ще Гоголь писав — «редкая птица…» здатна побачити цю виставу);

інфернальне («Смерть Тарелкіна» — Театр на Лівому березі Дніпра);

містеріальне («Ой, не ходи, Грицю…» — Театр на Лівому березі Дніпра);

капітальне (серед прем’єр минулого року чотири «капітальних поновлення»);

концептуальне («Брате Чичиков» — Театр ім. І.Франка);

щемливо-іронічне («Вишневий сад» — Театр маріонеток);

музично-розважальне («Пігмаліон» — Театр ім. І.Франка);

національно-ментальне («Міщанин-шляхтич» — Театр на Липках);

сентиментальне («Гітель і Джеррі» — театр «Актор»);

фетишистське і нетрадиційно сексуальне («Минулорічний сніг» — театр «Сузір’я»);

феєричне («Русалонька» — Молодий театр);

привокзальне ( «У Барабанному провулку» — театр «Сузір’я»);

пекторальне (вистави, розраховані на здобуття «Пекторалі» і ні на що більше)…

Категорії можна множити до нестями.

Можна порівнювати «концептуальне» — з грою «Відгадай мелодію» і т. ін.

Проте це не знімає головного питання: що сталося?

А відповідь саме у цьому жанровому різнобарв’ї й криється: меню театральних розваг урізноманітнилася як ніколи й набуло класичного присмаку, що, мабуть, відповідає естетичним потребам і можливостям споживачів.

III

Класична орієнтація театрального року виявилася й на іншому рівні: серед цьогорічних робіт режисерів, акторів, сценографів і композиторів — практично жодного помітного імені дебютанта і, в основному, лише комбінації давно відомих.

Втім, це ознака не тільки минулорічних прем’єр; скоріше, навпаки — давня тенденція, котра саме цього року стала кричущою.

Це явище не має ні позитивного, ні негативного забарвлення, — це просто факт.

Факт, що давно уже опинилися за межами українського театру ті, імена яких ще декілька років тому лунали дуже гучно:

Володимир Петров,

Марк Нестантінер,

Андрій Критенко,

Ігор Афанасьєв,

Олег Ліпцин,

Валерій Більченко...

Ціле покоління, внаслідок відсутності якого театральна карта Києва має саме такий ось — класичний — вигляд.

IV

Інший факт — зміна у масі самого типу київського споживача театру.

Не через зневагу називаю його споживачем, а не глядачем; через той новий (а водночас і дуже старий) тип зазіхань і поведінки, який він пропонує театрові.

По-перше, він, цей споживач, дуже терплячий, його вже нічим не здивуєш і не налякаєш; він ладен підтримувати будь-яку запропоновану театром гру і, в основному, йому вистачає витримки до кінця вистави.

Він, за суб’єктивними спостереженнями, приходить до театру не стільки «дивитися» виставу, скільки, як у давні-прадавні часи, — культурно відпочити.

Тому й до театру він ходить, головним чином, по-сімейному (або у супроводі коханки; можна поспівчувати йому, бідолашному, коли вона нидить йому ледве не щодня — «поведи мене до театру, поведи»):

з цукерками,

шоколадом,

у парфумах,

у новому вбранні…

Водночас кудись зникають патлаті молодики й підтоптані дядечки — інтелектуали, завсідники галасливих художніх скандалів — у джинсах (чи то форму змінили, чи виїхали, чи назавжди зникли).

Не лунають у глядній залі й дзвінки мобільних телефонів — чи то навчилися, чи то контингент змінився (у недалекому майбутньому радше слід очікувати мобільних дзвінків за лаштунками — від нетерплячих замовників до акторів і актрис).

Мабуть, це також гарна ознака?!

V

Проте й у класичному просторі не обходиться без порушників, — контрабандистів у царині спокою, — втім, теж уже класичних:

бурхливого і, як завжди, несподіваного Богдана Бенюка, котрий будь-де вражає енергією свого таланту;

Кіна української сцени — чарівливого Анатолія Хостікоєва;

вишуканого Віталія Савчука, котрий під наглядом ризикованого, як завжди, Миколи Мерзлікіна й у супроводі оркестру творить моновиставу у Дитячому музичному театрі;

тендітно-ніжної Наталії Рудюк, чиї фантастичні костюми розповідають про вистави подеколи голосніше, ніж самі вистави;

невгамовного Олексія Кужельного, який все винахідливіше пручається спробам ліквідувати керований ним театр;

аристократичних — сценографа Андрія Александровича й композитора Юрія Шевченка;

незручного дивака, режисера Дмитра Богомазова, чиї талановиті художні збочення все ще лякають київські театри;

традиційно скандального Андрія Жолдака;

мужньої Любові Титаренко, котра — ось уже десять років! — везе на своїх жіночих плечах віз театру «Браво» і з кожним днем — особливо ж, у «Мільйонерші», поставленій Олексієм Лісовцем — стає все переконливішою;

а зрештою, ще багатьох інших — режисерів, сценографів і акторів, цих божевільних, які, всупереч усьому, — всупереч самому життю, — будують і намагаються відстояти свій маленький світ.