Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

«Єси ти сам — з собою в рівень»

15 грудня, 2009 - 00:00
«ОЦЕ ТАК ІГРАШКИ!» / ГАРНИЙ НАСТРІЙ ПОЛЬКА ВІД ГУРТУ «БУТТЯ» «КАЖЕШ: ЛЮБИШ?!»

У ніч на Андрія у Музеї Івана Гончара яблуку ніде було впасти — Центр народної культури відзначав свій півстолітній ювілей. Відзначав розмаїто і гучно: відкриттям виставки, заснуванням етноклубу і проведенням етнодиско під орудою Олега Скрипки.

«Про ювілейну дату дізналися з архівних матеріалів нещодавно, — розповідає директор Центру і син подвижника Петро Гончар. — Пригадую, ми переїхали в новий будинок у 1960-му. Мені здавалося, що то і був початок. Але виявилося, що саме 15 листопада 1959 року батько вважав днем заснування музею — тоді у домі з’явилися перші експонати». Спершу Іван Макарович колекціонував їх для себе. Та відвідавши різні музеї, в яких було показано тільки класову нерівність, збагнув, що зібрані ним речі, які часто вважали за мотлох або пережитки минулого, — живі енергетичні свідки того, що українці — нація з давньою багатою культурою. Так і утворився в Гончаревій хаті «громадський музей», як його називали люди й куди вони приносили одяг, вишивки, посуд, книги, що належали їхньому роду. Це була не спотворена, органічна Україна в мініатюрі. Створити справжній музей, куди б вільно могли приходити відвідувачі, було справою життя Івана Гончара! «Йшлося про індивідуальні зусилля фанатично відданого культурі ентузіаста в боротьбі зі стихією нищення, — писав колись у своїй статті, на жаль, покійний вже Роман Корогодський.

— Іван Макарович був сам собі, як на сьогодні, міністром з надзвичайних ситуацій у пору, коли комуністи накликали всі стихійні лиха на безборонну українську народну культуру: із вогню, повені, снігопаду вихоплював і рятував, що тільки міг. І чималенько врятував. І зберіг для нащадків. Сам один! Без допомоги Товариства охорони пам’яток історії та культури. Задовго до утворення самого Товариства. Без допомоги дуже творчих спілок. Без допомоги жовтенят, піонерів і комсомольців, яких навчали атеїсти й яких учили бути атеїстами. 1970 року був свідком, як молоді люди (напевно ж, комсомольці!) оскверняли церкву в селі Чайки на Богуславщині, Церкву, що зберігала розпис по сволоку — це вже було рідкісне мистецьке явище... Іван Макарович Гончар був «І один у полі воїн», про якого дуже творчі спілки не спромоглися написати ані «Повісті про справжню людину», ані роману «Смерть у Києві». Але фільм усе-таки зняли. І заборонили!»

Святкова виставка зокрема включає в себе експозицію, в основі якої — історичні матеріали про створення музею: фрагменти щоденників Івана Макаровича, фото і карти з його подорожей Україною, копії звернень до керівних органів влади, копії записів із книги відгуків, що складають 12 (!) томів. «Єси ти сам — з собою в рівень /один — на сотні поколінь — /високим гнівом богорівен, /хоч, може, не ріка, а рінь, важка занадто...», — написав Василь Стус 19 грудня 1969 року. А далі допис: «Це псалми про Костомарова. А Вам (Іванові Гончару. — Ред.) — ще раз спасибі! Бо — «єси Ти сам — з собою в рівень».

Традиційна на фестивалі «Країна мрій» алея майстрів була «розкидана» повсюди і нагадувала передріздвяний міні-ярмарок. Це був такий собі «аперитив» до етнодиско. Маленьку ялинку прикрасили плетеними із соломи і перев’язаними червоною стрічкою кониками, млинами, тинами, янголами і дзвониками. Мінімальне поєднання кольорів — зеленого, жовтого і червоного —виглядало дуже стильно. З’ясувалося, так здавна українці прикрашали новорічне дерево, бо кожна із прикрас щось символізує. Коник — побажання бути на коні, тобто успіху, говорячи сучасною мовою; млин — аби все перемололося і була мука, інакше кажучи — добробут, тин — бути захищеним, дзвін — доброї вістки в хату й янгол — ангел-охоронець. І, врешті-решт, стрічка — означає довге життя, а червоний колір — сонце. Пізніше у містах ялинку «одягали» у мальованки. За словами мисткині Наталі Білоус, є різні види орнаментованих яєць: крапанки, писанки, крашанки, мальованки. Останні робилися при монастирях і майстернях. На них зображалися не традиційно писанкові символи, а різні сюжетні композиції — релігійні й світські. І тільки згодом почали виробляти скляні новорічні кульки.

«37 років тому я вперше побувала в Музеї Івана Гончара, — згадує Валентина Бердник. — Це було на Великдень. Нас із знайомим відразу запросили до столу, після чого господар показав свою колекцію старожитностей. Можна сказати, що з тих пір стала на шлях українського духовного пошуку. А потім, коли вийшла заміж за Олеся Бердника, вже удвох гостювали там. Музей був прихистком для нас усіх. Він давав відчуття землі під ногами. Відчуття товариства. І позбавляв страху, мовляв, ти один. Адже, маючи страх, людина може злякатися і навіть зламатися. Це прекрасно, що нині музей шукає нові форми життєдіяльності. Радує, що вдалося об’єднати зусилля з Олегом Скрипкою. Бо у Олега — неймовірно потужна енергетика, яка притягує. А зараз, як мені здається, молоді люди саме у пошуку нової енергії, а вона базується на наших старих традиціях».

Новою формою роботи музею стало зокрема заснування етноклубу — для прихильників традиційної української культури, наступна подія у житті якого відбудеться вже на Миколая (детальніше на сайті www.ethnoclub.com.ua).

Хоч вечір добігав кінця, та сходилося дедалі більше людей. З морозу. Рожевощокі. Вони голосно віталися, браталися і з порогу розпочинали розмови. Про бізнес, новорічні свята й вибори. Це дещо нагадувало сценки з української класики, зокрема, з «Назара Стодолі» Тараса Шевченка. Старше покоління підспівувало славнозвісному хору «Гомін», середнє стало активним учасником ярмарку, а молодше водило Калиту, залицялося і бавилося під етнодиско Олега Скрипки. Очевидно, Іван Гончар мріяв про те, щоб його музей був живим. Щоб під своїм дахом збирав і об’єднував різні покоління. І щоб у тих поколінь було розуміння, що вони нащадки великого спадку!

Надія ТИСЯЧНА, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments