Коли не переривається нитка
Є такі рідкісні ювіляри, які замість приймати дарунки обдаровують всіх оточуючих тим, що мають, і мають доволі багато, адже вони діляться Божим даром — своїм талантом. Багате вітання у вигляді доробку має на свій шістдесятий день народження заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Європейської текстильної асоціації, чарівна й усміхнена жінка Ніна Олександрівна Саєнко.
Її знають багато людей: художники і вчені, громадські діячі, видавці, мистецтвознавці й журналісти, — всі, хто звертається до неї у справах. Окрім точних і необхідних висловів вона для кожного знаходить ще й особливі слова, від яких теплішає на душі. Познайомившись з нею, потім хочеться просто без справ поспілкуватися про життя, мистецтво і, як то кажуть, «про погоду». А зроблено-таки чимало: понад 200 творів монументально-декоративного мистецтва, репрезентованих в Україні й за кордоном, не менша кількість статей з мистецтвознавства в періодичних та книжкових виданнях, участь у створенні й формуванні музеїв, організація конференцій, виставок, фестивалів і багато іншого.
Де ж бере сили ця струнка й жвава жінка для всього, що могло б лягти на плечі десяти велетнів? Тільки велика справа, що повинна мати майбутнє і має глибоке коріння в минулому, може підживлювати життєдайною енергією. Це повсякденне й повсякчасне, без гучних слів, піклування про кращу долю батьківщини, славу її надбань в галузі мистецтва. Високе спрямування думок й глибоке розуміння національної культури художниця й громадський діяч Н.Саєнко успадкувала від батька, народного художника України Олександра Саєнка.
Про своє дитинство у місті Борзні на Чернігівщині так згадує мисткиня: «Одного літнього ранку, коли я саме збиралася побігти до річки, тато попросив допомогти йому у відновленні фризу-полиці «Українське село», що зберігався у флігелі під час війни і деякі соломинки відклеїлися від вологи. Тато вперше звернувся до мене з таким проханням. Відтоді почалися мої саєнківські університети». Так органічно, в буквальному розумінні з покоління в покоління, відбувалася передача таїни краси творчості, яку Олександр Ферапонтович виплекав у своєму серці, сплавивши народне й професійне. В житті Ніни Олександрівни теж тісно переплітаються ці два начала: придбана в КНУ ім. Т.Шевченка освіта допомагає їй у теоретичній мистецтвознавчій роботі, а джерелом натхнення в практиці художньої творчості є доробок і мудрість народних майстрів.
На її теплих вовняних килимах розквітають квіти, наливаються плодами сади, що одвічно ростуть на нашій землі, оживають козацькі пісні й легенди, які лунали колись і продовжуть звучати зараз, сходить сонце й бринить роса на зеленій траві («Козацька балада», «Світанок», «Зелене літо», «Купальська ніч», «Цвіт папороті», «Птахи і квіти»). Золота соломка, красу якої художниці вперше показав батько, новатор у її використанні для монументального мистецтва, теж виграє променями в руках майстрині. Панно, інкрустоване соломкою, дивовижним чином розкриває можливості цього природного матеріалу для створення ритмізованих композицій, особливо співзвучних архітектурній тематиці й орнаментальності («Золоті ворота», «Древо життя», «Орнаментальна квітка», «Зустріч», «Чар-зілля»).
Роботи Н. Саєнко експонувалися в Канаді, Франції, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах. Всюди радо зустрічали берегиню українських народних традицій, яка так щедро збагачує їх новими роботами і темами, вдосконалює технології творення.
Росте далі саєнкове дерево. Дочка Леся Майданець, відомий художник, далі розвиває традиції, створивши вже багато цікавих творів, а маленький онук Сашко поки що подає надії. Разом з дочкою Ніна Олександрівна виткала не один килим за піснями й розмовами, разом вони заснували дитячу студію для обдарованих дітей з вадами слуху. Багату духовну спадщину має передати мисткиня наступному поколінню, аби не переривалася нитка, що зв’язує минуле з майбутнім у зростанні й новотвореннях нашої держави. Нехай же ця справа і в майбутньому надає їй сил.
