Тут кожен артист, хай навіть найвідоміший, на виду. Характер свій відразу проявляє. Буває й зарозумілим, і сором'язливим, і гордим. Але ніяк йому цього місця не пропустити. Адреса - єдина в країні фабрика театрального реквізиту, де акторів перед виходом на сцену й одягають, і взувають.
Труп замовляли? Забирайте!
Київська фабрика театрального реквізиту відкрилася у воєнному 1943 році. Актори рвалися на передову, щоб концертами підтримати солдатів, а виступати було ні в чому. Тільки з Київської опери вивезли костюмів та декорацій на один мільйон карбованців. Понад шістдесят театральних приміщень окупанти спалили та висадили в повітря...
Замовлення на фабрику сипалися дощем. Особливо від колгоспних та радгоспних клубів, згадують ветерани, відбою не було. Шили костюми національні, лати та вбрання казкових персонажів. Для кіностудії імені Довженка готували "військову" бутафорію - ордени, медалі, револьвери, каски й, навіть, кулемети. Чого тільки не робили майстри за 57 років... Коли на екрани вийшли "Три мушкетери" з Михайлом Боярським, багатьом "талантам" дуже схотілося бути схожим на доблесного героя. Сотні костюмів "а-ля Д'Артаньян" (з пластмасовими шпагами) йшли у "ведмежі" кутки. Один театр замовив навіть вощаний труп Міледі. Труп вийшов на славу, прямо як "живий".
Їм смак пап'є-маше солодкий та приємний
Зараз театри тримаються на старих реквізитах З відомої всім причини - нестачі грошей. Оновлюють в основному бутафорію. Й частіше за все... їстівними припасами!А чому? Тому, що коли на сцені стіл накривають, трапляються казуси. Деякі актори так у роль входять, що надкушують яблука, помідори та печиво, що зроблені з пап'є-маше. До речі, виготовлення бутафорії - ручний процес. Колосся, наприклад, вирізають з поролону та нанизують на волосінь. Соняшники ліплять з вати, паперу та марлі.
Останніми роками у фабрики з'явилися взагалі несподівані замовники. Для приймалень престижних фірм та комунальних служб тут шиють портьєри та фіранки, а для кабінету київського міського голови Леоніда Косаківського гаптували золотом на оксамиті національний стяг, а для адміністрації Президента - українські сорочки та рушники (на сувеніри іноземним гостям).
Втім, клієнти, як правило, теж у боргу не лишаються. Якось гастролював в Києві Михайло Пуговкин. На фабрику зателефонував директор його концерту та повідомив, що для працівників фабрики є запрошення. Ймовірно, сподобалися відомому акторові костюми, які шили для нього колись у Києві (фабрика й Москву обслуговувала).
Як рятували ансамбль танцю Вірського
"Козир" фабрики театрального реквізиту, мабуть, цех взуття. Виготовляють там і ботфорти, й клоунські черевики, й танцювальні чоботи. В Михайла Калекина, який пропрацював тут більше тридцяти років, зберігаються колодки взуття всіх акторів, яким шив. Серед них Ада Роговцева, Богдан Ступка, "Кролики". Й архівчик спеціальний мають на кожну ступню - у кого які вади й які переваги.
Михайло Калекін - один з тих взуттьовиків, кому випало захищати престиж країни. А було так. У шістдесяті роки ансамбль танцю ім. П. Вірського поїхав на гастролі до Америки. В готелі сталася пожежа й усе взуття, в якому актори мали вийти на сцену, згоріло. На фабрику надіслали термінову телефонограму. Серед ночі за командою розбудили всіх взуттьовиків, що працювали тоді на підприємстві - дванадцять осіб. До ранку були готові 76 пар нового взуття для акторів. На кожного, вважайте, шість пар припало. (Сам Михайло Калекін за зміну може вісім пар вручну пошити).
Після гастролей, які, до речі, пройшли чудово, Павло Вірський привіз кожному майстрові плаща " болонья" - на той час - розкіш, до того ж повів усіх разом із дружинами до ресторану. А Михайло Калекін за доблесну працю отримав, до того ж, Почесну грамоту з факсиміле від Катерини Фурцевої. Хоча комусь це може здатися не дуже важливим.
