Леонід КРАВЧЕНКО: «Ми дорого заплатимо за неповагу до власного народу»
«ГОРБАЧОВ ЗАБОРОНИВ ВТРУЧАТИСЯ В СПРАВИ ТБ НАВІТЬ ГЛАВІ УРЯДУ»
— Існує декілька точок зору на кінець вісімдесятих — початок дев’яностих. Для одних це був шанс, яким країна не скористалася, для інших — час, коли ЗМІ цинічно маніпулювали ейфорією мас і ввели країну в оману.
— Досі вважаю, що у журналістів з приходом Горбачова з’явився унікальний шанс, коли державна політика гласності й демократизації збіглася з віковими очікуваннями преси щодо свободи ЗМІ. Такого країна ніколи не знала й цей час вже ніколи не повториться. В моду увійшло самобичування — ми з ранку до ночі проклинали себе і своє минуле на всіх телеканалах. Йшли трансляції з’їзду депутатів, і тоді вони мали такі рейтинги, на які зараз не може претендувати жоден показ. Можу вам абсолютно щиро сказати: мені ніхто не заважав, Горбачов заборонив втручатися в справи телебачення навіть голові уряду.
— Але сам-то він втручався, й досить часто…
— Дуже рідко й не з дрібниць. До нього завжди можна було звернутися прямо. З його благословення виникли перші телемости з Познером. Прямий ефір — це було дуже ризиковано. Один із найскандальніших був з Німеччиною: тоді в останні п’ять хвилин ефіру дівчина-німкеня виголосила пристрасний діалог про необхідність створення єдиної Німеччини та руйнування Берлінської стіни. На відповідь у нас часу не залишилося. Тут же пішла телеграма Хоннекера, офіційні звернення… Горбачов особливо нас не сварив, але сказав, що треба краще готуватися й намагатися передбачувати такі речі.
З другого боку, я розумів, що журналістська агресія, ейфорія, вседозволеність — річ небезпечна й навіть листи писав на цю тему Горбачову, якому це все надзвичайно подобалося. Сьогодні, осмислюючи цей період, змушений визнати: преса наприкінці 80-х — початку 90-х зіграла колосальну руйнівну роль у долі Радянського Союзу. Зрештою, настав момент, коли Російська Федерація під керівництвом Єльцина відмовилася давати гроші до бюджету.
— З Михайлом Горбачовим ви познайомилися в ці роки чи раніше?
— Ні, ми познайомилися з ним у мою бутність головним редактором газети «Труд». У ті роки наклад цієї газети був рекордним: 19 млн. 700 тисяч — «Труд» (видання потрапило до книги рекордів Гіннеса), 12 млн. 200 тис. — «Комсомольська правда», й на третьому місці — японська газета «Сахі». Сталося так, що Андропов доручив вивчити досвід газети «Труд», і найкраще за всіх на засіданні ЦК виступив Михайло Горбачов. Андропов тоді вже був важко хворий і довше за годину-півтори ні на одному засіданні бути не міг. Виходячи із цього, ніхто не міг виступати довше 10 хвилин. За цей час Михайло Сергійович ухитрився провести чудовий і професійний аналіз і внести якісь пропозиції. Так ми познайомилися… І коли Михайло Сергійович став генсеком, він запросив мене 1985 року й сказав: «У «Труда» великий наклад, але найбільший наклад у телебачення. Отже, приймай Держтелерадіо».
«ГОРБАЧОВ МІГ БУТИ ЧУДОВИМ МІНІСТРОМ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ»
— Горбачова часто нині представляють як пародійний персонаж, стверджуючи, що він був слабкою людиною, часто піддавався впливу ззовні. Наскільки це відповідає дійсності?
— У нього були певні історичні прорахунки. Але він не та людина, яка заслуговує пародійного до себе ставлення. Горбачов — обдарований політик, і кращого міністра закордонних справ важко було б знайти.
— А він знав мови?
— Ні, мов він не знав, але це ж була звичайна радянська практика. Щоправда, він не завжди був у формі як державний діяч. Як, наприклад, Громико — людина, яка завжди казала «ні».
— Леоніде Петровичу, побійтеся Бога, який міністр закордонних справ з людини, яка «здала» Німеччину практично безкоштовно. А німці ж приготували для нас тоді пристойні «відкупні».
— Так… Це було несподіване рішення… Лінія німецького керівництва полягала в тому, щоб дотягнути до виборів демократів і зробити німецькому народу подарунок. Заради цього німці готові були на все. Ми ж навіть не порахували суму компенсації — так поспішали. Розповім вам одну таємницю. Мене в той час з членом колегії МЗС Бондаренком послали в Бельгію в комітет з возз’єднання Німеччини. Там нам пояснили, що якщо за три місяці (до лютого) не почнеться об’єднання Німеччини, то холодна війна — неминуча. Це говорив перший заступник держсекретаря США. Ми повернулися в Москву, а через три тижні відбулася «здача» Німеччини…
— Так, інакше цей акт і не назвеш…
— (Регоче) Це так… А потім приїхала в Москву одна мудра людина від соціал- демократів і головний наш резидент у Німеччині. На таємній квартирі від КДБ ми зустрілися — я, Попков, заступник генерального директора ТАРС. Німець був приголомшений: «Що ж ви скоїли? Ми вам приготували 60 млрд. марок!» Чому це могло статися? Горбачов був дуже марнославний, він звик, що в Європі його з криками «Горбі!» зустрічали сотні тисяч людей, підвело відчуття ейфорії… Але тоді не лише це сталося. Мало хто знає, що в той же час ми віддали американцям великий нафтоносний простір у районі Берінгової протоки, так і не ратифікувавши угоду…
— Коротше кажучи, стрімко наближався розвал країни…
— Крючков, Язов та інші представили Горбачову документи, що найближчим часом держава може зруйнуватися, але демократи переконували його в зворотному. До цього часу дуже стрімко піднісся Єльцин.
— Ви були з ним знайомі?
— Спочатку я відчував до нього лише глибоку повагу, навіть захоплення. Бував у нього, у Свердловську був свідком, як протягом чотирьох годин Борис Миколайович відповідав на запитання жителів у прямому ефірі. Його знали всі — навіть у найвіддаленіших селах. Але коли він спробував у Московському обкомі працювати, як у Свердловську, він тут же «огріб» перші неприємності. Виявилося, що він суто провінційна людина. Пам’ятаю, як він влаштував розбірки на засіданні одному із секретарів, який насмілився у себе в квартирі побудувати камін: «Як ви, радянська людина, посміли!» Вигнаний з партії володар каміна через два дні застрелився. А хороший хлопець був, між іншим… Єльцин був могутньою натурою, часом некерованою… Якби половину цих чоловічих якостей Горбачову — ціни б йому не було. Він був «замкнутий» у політичній грі. Проте з висоти минулих років я вважаю Горбачова великим політиком.
«НА ПОЗНЕРА РЕГУЛЯРНО ПИСАЛИ ДОНОСИ»
— Якщо говорити про вашу телевізійну команду тих років, то спочатку створювалося враження, що з появою на екранах Лістьєва, Любимова, Сагалаєва, Ломакіна, Політковського й інших прийшло покоління справжніх революціонерів. Але дуже швидко багато хто з них перетворився на ситих, самовдоволених бюргерів. Чого в цьому молодецькому завзятті було більше — правди життя чи тверезого розрахунку, імітації?
— Я сам доклав руку до того, щоб усі ці хлопці з’явилися на екрані — запросив їх з Іномовлення. А було це так. Ми з Олександром Яковлєвим, головним редактором «Правди» Афанасьєвим і Попковим зібралися разом, коли постало питання про те, що треба терміново припиняти глушити західні радіостанції. У цьому випадку терміново треба було щось протиставити західному ефіру. На цьому ж засіданні я запропонував нові програми в прямому ефірі. Так з’явилися програми «120 хвилин», «12 поверх», прямі телемости з Познером і, звичайно, «Погляд». Познеру ніяк не могли знайти кабінет в Останкіно, а його колега, талановитий радійник, регулярно писав на нього доноси про те, що Познер — антисовєтчик. Довелося втрутитися. Володю Молчанова я привів з АПН за анекдотичних обставин. Тоді на ТБ не віталася сімейність, а його зведена сестра Анна Дмітрієва вже працювала в нас спортивним коментатором. Тоді я нагадав начальнику управління з кадрів, що його дружина — начальник юридичного відділу Держтелерадіо. Наступного дня Молчанова було прийнято на роботу.
Щодо поглядівців, то вони досить скоро зрозуміли, що ефір — це чудовий і дуже швидкий спосіб заробляти гроші. Я спробував вводити в колектив інших людей, але вони їх відторгали. Варто мені було піти в ТАРС на рік, як вони створили телекомпанію ВЗГЛЯД і дуже швидко пересіли на «Мерседеси». Влад Лістьєв створював ряд програм, намагаючись нав’язати Останкіно нову програмну сітку й по суті оволодіти державною телекомпанією. І настав момент, трагічний для Влада, коли він оголосив на півроку «мораторій» на рекламу. Що було далі — ви знаєте. Пізніше з’ясувалося, що Лістьєв «увёл» 5 млрд. рублів рекламних грошей… Хлопці, захоплені бізнесовим проектом, зайшли надто далеко.
Те саме було завжди з Едиком Сагалаєвим, ведучим «12 поверху». Всі його нові проекти завжди нагадували бізнесові, але не творчі проекти. Тому він і розвалив редакцію інформації, що з набагато більшою цікавістю й задоволенням займався бізнесом, а не творчим менеджментом. А для чого зараз Любимов створив «Спілку електронної преси»? Повірте, не для того, щоб захищати права журналістів. Хоча на кремлівських тусовках він запевняє всіх у зворотному.
— А що сталося між вами в той період, після якого почався «Погляд з підпілля»?
— Хлопці стали членами Демросії й депутатами Верховної Ради. Трибуну «Погляду» вони використали виключно для політичної боротьби з опонентами Демросії. Я пояснював, що це неправильно, намагався знайти з ними компроміс. Після знаменитого з’їзду, на якому Шеварднадзе драматично подав у відставку, вони запропонували програму з ним. Але вони не змогли його знайти фізично й відмовилися ставити яку-небудь заміну. Через тиждень вони запропонували повтор старої своєї програми про Шеварднадзе, яка декілька разів уже була в ефірі. Я заперечив: «Погляд» — це не концерт за заявками. В результаті вони в прямому ефірі заявили, що я не даю робити «Погляд» як вони вважають за потрібне й програма йде в підпілля. Почали знімати програму на касетах і продавати їх. Помітьте, ПРОДАВАТИ. Почалися їхні гастролі країною. Отож міф «як Кравченко заборонив «Погляд» — це був дуже вдалий комерційний проект поглядівців.
— Сьогоднішнє російське телебачення багато в чому має обслуговуючий характер. Крім того, з’явилися тенденції, які до болю нагадують брежнєвські часи — вождь на крейсері, вождь на гірських лижах, портрет вождя вишиває проста жінка з гірського селища…
— На жаль, сьогодні слідом за режисером Євгеном Гінзбургом я повторюю, що не люблю російське ТБ. Воно носить рекомендований характер, обслуговує інтереси певних фінансових і політичних груп і, на жаль, абсолютно не цікавиться життям нормальних, простих людей. На екрані — кров і насильство. Боюся, що ми дорого заплатимо за таку неповагу до власного народу.
