Люди ходять у гори... Навіщо?

За плечима Сергія Бершова — підкорення гірських вершин Італії, Швейцарії, США та інших країн. У його активі шість підкорених «восьмитисячників». Але мало хто знає, що Бершов виріс у невеликому містечку Мерефа на Харківщині. І єдине, що пов’язувало майбутнього альпініста зі спортом, — вулиця Спортивна. До речі, ані стадіону, ані якихось ще спортивних споруд на ній не було. У дитинстві він прогулював уроки фізкультури, тому що в нього не було спортивної форми. Сьогодні Сергій Ігорович Бершов — заслужений тренер України, доцент Харківської академії фізичної культури. Його колеги одностайні: Сергій найсильніший серед колишніх і нинішніх альпіністів України. Такі люди, як Бершов, трапляються один на сотню або й на тисячу. Багатоплановий альпініст, що здатен пройти стіну будь-якої складності й піднятися на найвищу гору. Після 1999 року Сергія Бершова виключили зі збірної України під формальним приводом: 50 років — граничний вік. Та багатьом молодим «збірникам» до нього далеко.

АЗИ СКЕЛЕЛАЗІННЯ — НА РУЇНАХ КРЕМАТОРІЮ

— Сергію Ігоровичу, не пригадаю, щоб Харківщина славилася горами або взагалі наявністю гірських хребтів... Звідки такий потяг до висоти?

— Почалося все після закінчення восьмого класу. Пішов працювати на завод, куди невдовзі завітав молодий випускник Харківського політехнічного інституту, великий шанувальник альпінізму Володимир Поберезовський. Організував секцію. Ази скелелазіння засвоювали на руїнах старого крематорію. Потім почали виїжджати до кам’яного кар’єру, далі — в Крим. У 1965 році мені дісталася безкоштовна путівка на Кавказ, де я виконав норматив на значок «Альпініст СРСР». Взагалі, скелелазіння — наш, радянський вид спорту, заснований Іваном Йосиповичем Антоновичем, якого ми називаємо «батьком російського скелелазіння». Заняття альпінізмом у мене почалися якраз із скелелазіння, яке дає відмінну підготовку тренування альпіністу, а саме швидкість, надійність і економічність пересування по скелях. Недаремно понад половина учасників наших експедицій — скелелази.

— Альпінізм — дорогий спорт?

— Так. Я освоїв професію муляра-висотника, фарбував заводські корпуси, труби, радіо- та телетранслятори, водонапірні башти. Але тоді моя душа вже належала горам... Тепер за добу перебування в таборі потрібно платити від 10 у.о., а збори, як правило, тривають від десяти до двадцяти днів. Експедиція потребує великих фінансових витрат. У ті «далекі» часи подібні витрати мала змогу потягнути лише держава. А вона в першу чергу фінансувала олімпійські види спорту, до яких альпінізм, на жаль, не належить. До того ж існував політичний момент — ніхто не дозволив би здійснювати сходження представникам якогось клубу чи міста. Це могла здійснити лише збірна СРСР. Мені пощастило потрапити до кола обраних.

— І це незважаючи на загибель першої дружини — альпіністки?

— Альпінізм — це щогодинний ризик. Тамари не стало в 1974 році на Кавказі. Нашому синові тоді було чотири з половиною роки. Зараз у нього вже є власна сім’я, він працює висотником.

— Чи можна в горах пройти повз постраждалого?

— У горах при отриманні сигналу біди всі займаються наданням допомоги. Страшна проблема в іншому: шанс врятувати людину, яка потрапляє в пастку на великих висотах, є тільки в тому випадку, якщо після надання йому допомоги (ліки, питво, кисень) потерпілий спроможний рухатися самотужки. Треба пам’ятати, що зазвичай допомогу надають альпіністи, які самі є на межі виснаження... Які будь-якої миті самі можуть стати «постраждалими», знесилившись. Що таке холодна ночівля, та ще й високо в горах? Це ночівка без намета, спального мішка та гарячої їжі. На такій висоті, в такій ситуації невелика ймовірність вижити. У історії підкорення восьмитисячників було лише кілька випадків, коли люди в подібних ситуаціях виживали й отримували лише серйозні обмороження. Висота з людьми обходиться жорстоко. Тому я проти квапливих висновків щодо причин висотних аварій.

— Щодо їжі альпіністів. Існує спеціальний набір продуктів?

— Здебільшого п’ємо трав’яний чай, компоти, їмо м’ясо з цибулею та рисом, іноді ласуємо киселем. З їжі беремо з собою переважно сухарики, печиво, сало, яке тут добре їсти, хоча вчені й не рекомендують брати його на висоту. Якщо людина не перший раз у горах, встигла акліматизуватися, то в раціон входять також червона та чорна ікра, ковбаса й навіть тараня. Іноді вариться суп. Апетит пречудовий.

— А, як мовиться, для «розігріву»?

— Зрідка. У горах дуже великі навантаження на організм, і якщо вип’єш, печінка реагує дуже швидко. Щоправда, іноді беремо в гори коньяк. Грамів 400-500 на чотирьох, щоб перед сном або за вечерею прийняти кілька крапель. Як правило, з лікувальною метою. Адже сон на висоті — проблема.

КВАРТИРА ЗА ДЖОМОЛУНГМУ

— Ви побували на Евересті кілька разів?

— Так. Протягом кількох століть Еверест, або, як цю гору називають ще, Джомолунгма, вважався недосяжним. Починаючи з 1921 року гору марно намагалися підкорити 15 разів. І лише 16-й експедиції, на озброєнні якої був навіть бойовий міномет для ліквідування лавин, пощастило. У 1953 році новозеландець Едмунд Хілларі та шерп (народність Непалу. — Авт. ) Норгей Тенцинг зуміли зійти на вершину та повернутися живими. До цього на схилах Евересту загинуло понад 160 чоловік. Частина — від холоду та виснаження, деякі зірвалися в безодню. Приміром, навесні 1996 року новозеландський інструктор Роб Холл, який чотири рази побував на вершині, вже під час спуску з Евересту застряг на висоті 8500 метрів. Знизу, з головного табору, товариші за допомогою мобільного телефону вмовляли його встати й спуститися. Того ж вимагала по супутниковому зв’язку його вагітна дружина. Він бадьоро побажав їй на добраніч, пообіцяв ось-ось піднятися та йти. Його знайшли мертвим у позі сплячого через 12 днів.

— До речі, 1982 року ви стали 120-ю людиною, яка зуміла піднятися на Еверест...

— Тоді мені вдалося зійти на гору в складі першої радянської експедиції неторованим шляхом по південній стіні. Наскільки мені відомо, цей маршрут досі ніхто не повторив. За це мене нагородили орденом Трудового Червоного прапора, за місяць я отримав трикімнатну квартиру в Харкові. Я підняв герб міста на третій полюс планети.

— Ви підіймалися на гору вночі. Це ж дуже небезпечно...

— Разом з Михайлом Туркевичем з Донецька ми першими піднялися на висоту 8848 метрів уночі. А щодо небезпеки... Я не камікадзе. Жодна гора не варта того, щоб заради неї втрачати навіть мізинець. Я нормальна людина. Альпіністи часто починають сходження вночі, щоб пройти по снігу, доки він мерзлий, або щоб проскочити небезпечне місце. У місячному світлі рельєф має зовсім інший вигляд. Важче визначати відстань і орієнтуватися. Навкруги все — як у казці, в срібному сяйві вимальовуються вершини. Але наше сходження вночі було вимушене. Ми вийшли в нічний час для надання допомоги нашим товаришам, що не могли самотужки спуститися з гори.

— А як воно там, на вершині Землі?

— У альпіністів є прикмета: до виходу на вершину — про неї ні слова. Вершина представляє собою сніговий гребінь довжиною шість-сім, а шириною близько одного метра. Особливих радощів не було. Непокоїв важкий та небезпечний шлях униз із вимученими товаришами. Спробували сфотографуватися, але «Раллей» замерз, тоді витягнули «Смєну», футляр якої, як тільки його витягнули, розсипався. Ця камера безвідмовна за будь-яких умов. Трохи перепочили й почали спускатися, дорогою збираючи камінці на згадку.

«МИ ПОХОВАЛИ АЛЬПІНІСТА Й ПІШЛИ ДАЛІ...»

— Душа вимагала продовження?

— Авжеж (сміється). На друге сходження мене запросили краснодарські друзі. У експедицію мене взяли як тренера- консультанта. На машинах прибули в базовий табір, який розташувався на висоті 5200 метрів. Кілька днів проходили там акліматизацію. Потім навантажили яків речами: кожна тварина тягла по 60 кілограмів. І піднялися на висоту 6400 метрів. Тут, а згодом на висотах 7000, 7700 і 8300 влаштували проміжні табори для відпочинку. Із останнього — «штурмового» — табору здійснили сходження, попередньо поділивши команду на три групи, які йшли по черзі, з інтервалом у два дні, аби у випадку чогось надати одне одному допомогу. Важко повірити, але на шпиль зійшла вся команда. Такого результату не досягала жодна національна збірна! Це тим більш дивно, бо досвіду в краснодарців було небагато, на Еверест вони йшли вперше. Перша група залишила на Евересті ікону. Я йшов із другою і встановив на вершині прапор України. До речі, там ми зустріли двох англійців, пакистанця, непальця-шерпа та ще двох іноземців. Обмінялися вітаннями, помилувалися красою гір. Коли іноземці дізналися, що в нас зійшли всі 12 членів команди, почали захоплюватися. А ми у відповідь жартували: «У нас тільки кухар не зійшов, і то тільки через те, що в нього не було черевиків».

— Які фізичні труднощі, пов’язані з альпіністською роботою, найбільш неприємні?

— Напевно, це гірська хвороба від нестачі кисню та виснаження. Люди під її впливом стають надзвичайно дратівливими, в них уповільнюється мислення, втрачається координація рухів. Швидко втомлюються та зупиняються — потрібно вмовляти рухатися далі. Так, наприклад, альпініст з такими симптомами може зовсім забути про безпеку та не користуватися знаряддям страхування.

— Перемоги будь-якою ціною партія не вимагала?

— Бувало, але не зі мною. У 1955-му тодішній секретар ЦК Компартії Казахстану Л. Брежнєв вирішив відзначити підкоренням піку Перемоги її десятиріччя. Але підготовка експедиції через некомпетентність партійного керівництва практично не велася. Коли її керівник Євген Колокольников спробував розповісти про це в Раді міністрів республіки, його обізвали панікером. Л. Брежнєв викликав його до себе в кабінет і почав «тиснути». Мовляв, боїшся? Ти, мабуть, і на фронті не був? «Та що ви, Леоніде Іллічу, я всю війну пройшов, воював у 18-й армії, й ви особисто мені вручали в Карпатах орден», — обурено відповів Колокольников. «Якщо Карпати брав, і цю гору візьмеш», — відповів Брежнєв. І спробуй не підкорись. У підсумку загинуло 11 альпіністів — практично вся група. Живий лишився тільки один. Не дійшла до вершини й команда з Узбекистану, перед якою було поставлено завдання випередити суперника. Влаштувавши «гонитву», спортсмени геть забули про безпеку. До речі, коли єдиного члена казахстанської команди, що вцілів, везли на коні з льодовика в місто, в лікарню, місцеві мешканці запитували, кого везуть. На що супроводжуючі відповідали, що спіймали відомого шпигуна, який до того ж чинив опір.

— Намагалися приховати трагедію?

— Так. Через кілька років мій товариш на висоті 6900 метрів знайшов вмерзлий у кригу щоденник одного з членів групи. А я наштовхнувся на тіло іншого учасника зниклої експедиції — Кості Рибалко. Він лежав на спині. Волосся, колись темне, безжалісне сонце перетворило на біле. Поруч — розкритий рюкзак. На стегнах чотирма витками було закріплено мотузку, яка йшла вниз до карнизу, який обривався трикілометровими стінами. Видно, той, кого Костянтин страхував, або всі троє, якби йшли в одній зв’язці, зірвались у прірву разом із частиною карнизу. Ми поховали альпініста, засипали камінням і пішли далі... До вершини...