Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Малий екскурс у творчу робітню

У Львові представляють ретроспективу Петра Гуменюка
14 вересня, 2021 - 13:48

Масштабну виставку «Тінь охоронець» демонструють у Палаці Лозинського, що є відділом Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького.

Художник, іконописець, графік Петро Гуменюк народився у Львові 1957 року. Мистецького фаху вчився у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, який закінчив 1985 року. Знання переймав від педагогів Івана Остафійчука, Володимира Ігнатенка, Володимира Лободи, Данила Довбушинського. Під час навчання виїздив у карпатські села, де оглядав давні дерев'яні церкви, старі гуцульські хрести й ікони (зокрема – на склі).

Як особистість формувався у львівському мистецькому середовищі. В 1985 – 1986 роках працював художником-реставратором у Національному музеї у Львові під керівництвом Віри Свєнціцької. 1988-го став одним із засновників мистецького товариства «Шлях» у Львові. В 1998 – 2000 роках створив іконостас українського греко-католицького храму св.Богородиці Триручниці в Таллінні (зокрема – мало поширений у іконографії образ Богородиці Триручниці). Від 1990-х років і дотепер працює художником у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса.

«Щоб зрозуміти сенс живопису львівського культового художника Петра Гуменюка, потрібно ввійти чи, точніше, – повернутися, до контекстів, у яких поставав та творив майстер, – зазначає в статті-дослідженні «Пуща з каменю Петра Гуменюка» культуролог, генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв Тарас ВОЗНЯК. – Сьогодні ми наближаємося до першої чверті ХХІ століття. За час після Першої та Другої світових війн ми пережили масу мистецьких революцій. Чому я повертаюся аж до таких неначе далеких подій ХХ століття, які, здається, відшуміли, пробуючи намацати посутню інтерпретацію творчості сучасного львівського художника? Та тому, що, як на мене, його творчість живилася і живиться з джерел, які б’ють із того буремного століття. Причому слово «б’ють» тут є визначальним. Вони на диво живі, не висякли, не вичерпалися.

…Він (Петро Гуменюк) та його брат-близнюк Андрій народилися в родині діда Миколи Гуменюка, вояка Української Галицької Армії, батька Олеся-Дмитра Гуменюка (1925 – 2020) вояка Української Повстанської Армії, в’язня ГУЛАГу, учасника Норильського повстання в’язнів 1953 року. Ось така типова історія галицького інтелігента. Але вона, поза всяким сумнівом, творить контекст – внук і син не може не йти тим самим шляхом.

Однак у часи глухого брежнєвського безчасся протест і навіть боротьба набирали інших форм, зокрема й мистецьких. Тоді повсюдно насаджувалася совєтська соціалізація – будь-яку кар’єру чи просто життя потрібно було укладати в прокрустові ложа офіційної соціалізації. Іншого мистецтва, крім нудотного совєтсько-сталінського соцреалізму, існувати не могло. Тому протест і дисидентство йшли в андерґраундну літературу, мистецтво, навіть фарцовку – підпільно торгувалося не лише «забороненими» джинсами, а й забороненою літературою, музикою, модерним мистецтвом. Про це багато хто забув. А більшість уже, здається, нічого і не знає про особливості культурного ландшафту, в якому розвивалася й працювала творча особистість Петра Гуменюка, та й усіх нас, які родом із холодних, ще дуже сталінських 1950-х. Часи минають… І, може, це й добре. Однак пам’ятати потрібно – хоча б для того, щоб гідно оцінити чини тих людей, які поставали і творили в тих приморожених часах…»

…Розпочинав шукати свій творчий метод Петро Гуменюк, живлячись із двох неначе несумісних джерел.

Із одного боку, очевидно під впливом Віри Свєнціцької і, можливо, бойчукістської школи, він окормлявся тисячолітньою іконописною традицією східного християнства. Вершиною цих пошуків у нього став іконостас українського греко-католицького храму св.Богородиці Триручниці в Таллінні (1998 – 2000). Благо, що це знайшло розуміння в доброго ангела всіх українських починань, облата св.Бенедикта при Цистерціанському монастирі в Норвегії з послухом у Таллінні, керівника Центру української культури в Таллінні Анатолія Лютюка (1947). Щось невловимо поганське, проте світле поєднало цих двох неординарних людей – і світ отримав неймовірний мистецький твір – дивний іконостас, перлину мистецьких здобутків Естонії та України. І тепер Петро Гуменюк періодично повертається до цієї іконописної традиції. Щоправда, при цьому він її все ж переосмислює – в нього це не ієрогліф чи знак, а таки картина, зображення. Так, вони стилізовані під ікону, але, як і на всьому, що йшло з Галичини після Контрреформації – це все ж живі образи живих людей, хоча і стилізовані під «ікони».

Але найбільший вплив на його трактування іконопису мала майже не усвідомлювана нами, греко-католиками, Контрреформація, як, о диво, «Паризька школа» (École de Paris, 1900 – 1960) живопису – від всюдисущого і неуникненного в своїх впливах на мистецтво ХХ століття Пабло Пікассо (Pablo Ruiz y Picasso, 1881 – 1973), таємничого Марка Шаґала (Marc Chagall, 1887 – 1985), тонкого Амедео Модільяні (Amedeo Clemente Modigliani, 1884 – 1920) до гротескно жорсткого Хаїма Сутіна (Chaïm Soutine, 1893 – 1943) та Мойсея Кіслінґа (Moïse Kisling, 1891 – 1953). Вплив майстрів цієї значною мірою штучно зібраної воєдино когорти годі недооцінити. Але не оминув Гуменюк і впливу німецьких експресіоністів дрезденської групи «Синій вершник» (Der Blaue Reiter) – Ернста Людвіга Кірхнера (Ernst Ludwig Kirchner, 1880 – 1938) та мюнхенського об'єднання «Міст» (Die Brücke) – Франца Марка (Franz Marc, 1880 – 1916). А також і їхніх австрійських колег із «Групи нового мистецтва» (Neuekunstgruppe), особливо Еґона Шіле (Egon Schiele, 1890 –1918) – дивись «Портрет Назара Гончара». Навіть студії робіт Едварда Мунка (Edvard Munch, 1863 – 1944) знайшли відголоси в творчості Петра Гуменюка. Весь період «розморожування» постсталінської «вічної мерзлоти» тривав усі 1960-ті аж до 1980-х. Для Гуменюка, з огляду на вік, це, звісно, 1980-ті.

А вже потім для постсовєтського мистецького світу «відкрився» експресивний Френсіс Бекон (Francis Bacon, 1909–1992) з усіма його ірландськими та гомосексуальними комплексами. «Відкрився і подолав» – він справив неймовірний вплив на львівський андерґраунд 1980-х – на Андрія Сагайдаковського, на Мирослава Ягоду, зосібна й на Петра Гуменюка. Жорсткість і гротеск у цих майстрів почала сягати неможливого. Як у Бекона…

А що ж Гуменюк? Із одного боку, іконописна традиція, трохи розбавлена добрим лукавством у брейгелівському стилі, а з іншого – жорсткий експресіонізм («Портрет Андрія Сагайдаковського», «Портрет Назара Гончара», «Портрет Мирослава Ягоди»), експресивна літографія (впливи Івана Остафійчука та Володимира Лободи). На диво, все це поєднується. Бо й іконописність Гуменюка не така вже й погідна. За позірною лагідністю ховається печаль людська, незатишність світу, все та ж отхлань Жахливого…».

Із повним текстом ґрунтовної статті Тараса Возняка (а в ній автор говорить також про львівсько-«монмартрівський» етап творчості Гуменюка, персональний вплив на нього одного з найпотужніших мистців-шістдесятників – Володимира Лободи і не тільки, а ще називає своє дослідження «малий екскурс у творчу робітню Петра Гуменюка», яке закінчує фразою «il a continué à chercher» – «він і надалі в пошуках»), можна на сайти ЛНГМ.

І кілька слів про відкриття виставки. Воно було навдивовижу теплим і багатолюдним. «Митець представляє нам розкішні ікони у візантійських традиціях, розкішну графіку, зрощену на найкращих традиціях львівської графічної школи, і яскравий живопис», «Петро Гуменюк розповідає нам про взаємозв'язок світу і людини, міста і людини, людини і людини і, що найважливіше – вміння людини спілкуватися з собою», – йшлося, зокрема, на відкритті.

Утілювачі проєкту дякують родині Гуменюків, Антоніні Денисюк, Оксані Бойко, Юрку Прохаську, Музею сучасного мистецтва Корсаків, Влодку Кауфману, Михайлові Французову за підтримку та надані твори.

Виставка Петра Гуменюка «Тінь охоронець» у Львівській національній галереї мистецтв (вул.Стефаника, 3) триватиме до 3 жовтня. Плануються кураторські екскурсії.

Навздогін цього показу в одній із найдавніших церков Львова (XIII – XIV ст.) – Івана Хрестителя (вул.Ужгородська, 1) відкрили виставку ікон Петра Гуменюка.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів. Фото Андрія КУБ’ЯКА та з ФБ-сторінки ЛНГМ (Slava Stepchuk)
Рубрика: