Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Микола ЛАЗАРЕНКО: Журналістська фотографія в Україні дуже виросла

21 червня, 2008 - 00:00

У газеті «День» якісні знімки завжди цінувались не менше, ніж висококласний репортаж чи стаття. Часто вдале сюжетне фото може сказати значно більше, ніж сотні слів. Говорити мовою фотографії — талант, притаманний не кожному.

Ця людина не визнає своє професійне зростання стрімким кар’єрним ростом, вважаючи, що просто виконує своє завдання. Проте більшість фото з Віктором Ющенко, які ви бачите в ЗМІ, — його майстерна робота. Микола Лазаренко, який зараз працює особистим фотографом Президента, днями відсвяткував своє 50-річчя. Редакція газети «День», з якою безпосередньо пов’язаний творчий шлях Миколи, щиро вітає колегу! Нових успіхів, наснаги та невичерпної енергії!

— Миколо Івановичу, ви досягли певних вершин в українській фотографії. Скажіть, як все починалося?

— Взагалі фотографії мене навчив батько ще в ранньому дитинстві, коли мені було, напевно, років п’ять. Тому сказати впевнено, чи планував я бути фотографом чи ні, важко. Були різні періоди в житті — від абсолютного захоплення фотографією до цілковитої байдужості. І вже десь після армії я захопився серйозно і надовго. Я почав читати літературу, експериментувати, творити... Значно пізніше прийшло і бажання працювати в газеті.

— З чим було пов’язане прагнення працювати фотокором?

— Однозначно важко відповісти... Мабуть, одна з причин — показати свої знімки комусь. Плюс роботи в друкованому виданні це те, що результати твоєї роботи бачать не одна, не дві людини і не сім’я чи близькі, а широкий загал. Мені дуже цікава робота в журналістиці. Не студійні, рекламні чи будь-які комерційні фото, а саме репортерська зйомка. Можливо, в моєму прагненні до журналістики був присутній елемент романтизму. Можливо... Зараз важко сказати. Але тоді, через різні причини, пробитися до газети було майже неможливо. У радянські часи, щоб працювати в пресі, треба було обов’язково мати журналістську освіту...

— А хто ви за фахом?

— За фахом я — токар (сміється).

— Фотографія — теж, до певної міри, токарська справа, чи не так?

— Токарство — це творча професія, безперечно. І вимагає, можливо, не менше творчого підходу, ніж журналістика.

— Отже, повертаючись до вашого шляху до газети...

— В 90-ті роки в пресі теж склалася своя система. Всі вакансії були заповнені, і пробитися через бюрократичні перепони було складно. Тільки випадок у 94-му році мені допоміг потрапити в газету. Але це, як кажуть, вже інша історія...

— Розказуйте.

— Розказувати? Ну, якщо це цікаво... Ті, хто цікавляться фотографією, знають про конкурс, який проводиться щорічно в Амстердамі й називається World Press Photo. Перемогти в цьому конкурсі — все одно що отримати Оскар в кінематографі. Кожна країна проводить аналогічні конкурси, як, наприклад, Czech Press Photo чи Press Photo Росії. В 1994 році в Україні теж вирішили провести такий загальнонаціональний фотоконкурс. Як-то кажуть, за спробу не б’ють, тому я вирішив спробувати. Надії на перемогу не було, тому що я об’єктивно оцінював свої шанси серед людей, які працювали в газетах, мали доступ до цікавих подій. Що міг запропонувати аматор? Але заради цікавості я пішов на цей конкурс. Місця я, як і очікувалось, не зайняв ніякого, але із чистою совістю прийшов на підсумкову фотовиставку, на фуршеті після якої познайомився із кремезним україномовним чолов’ягою із газеткою в кишені. Він спитав мене, чи я хочу працювати в газеті. Я сказав — хочу. Це був Леонід Добровольський з «Київської правди». Тоді я навіть не знав, що це за газета. Більше того, я навіть не уявляв, що таке обласна газета. Але там я пропрацював майже сім років.

У 2001 році я вперше взяв участь у фотоконкурсі «Дня». Отримав «Гран-прі» за роботу «П’ятірка». Тоді до мене підійшла головний редактор газети «День» Лариса Івшина і запропонувала роботу в «Дні», на що я сказав: «Ларисо Олексіївно, я до «Дня» ще не доріс». Проте вона виявилась наполегливим редактором, і вже через два роки я прийшов на роботу в газету «День». Я тут справді багато працював. «День» стимулює до постійного зростання і самовдосконалення.

Потім мене запросили на роботу до Президента...

— Ви не сумуєте за репортерською роботою?

— Сумую. Це правда. Мені не вистачає, мабуть, творчої частини цієї роботи. Зараз у мене фотографування як факт. У газеті хоч і важко працювати, проте цікавіше (нехай не ображається моє теперішнє керівництво). Зараз я обмежений завданням зйомки. Хоча це теж по-своєму цікаво і, напевно, не треба було б порівнювати. На кожній роботі є свої правила, і якщо хочеш бути успішним, потрібно їх дотримуватись.

— Як ви оцінюєте сьогоднішню українську фотографію?

— Українська фотографія дуже непогана, хоча чомусь не всі так думають. Журналістська фотографія в Україні дуже виросла. Багато молодих і талановитих хлопців вже наступають на п’яти. До речі, радянська школа фотографії була досить сильною, і ця радянська традиція закладена десь на підсвідомості. Українська фотографія не слабша, ніж, скажімо, російська чи європейська. Я б, можливо, навіть сказав, вона цікавіша. Але, на жаль, на світових конкурсах, на тому ж World Press Photo, ми не можемо зайняти призових місць, на відміну від, наприклад, російських фотографів. А причина банальна — у нас немає коштів для того, щоб їздити світом, посилати фотокорів у цікаві відрядження. Знаходимо простий вихід — беремо фотографії «Рейтерс» чи ще якогось агентства. Шкода. Можна бути набагато активнішим фотографом, ніж колега з Німеччини, але він об’їздить 50 країн за місяць і зробить в 50 разів більше цікавіших знімків, а ти будеш чекати на випадок, якщо такий буде.

— Сюжет треба шукати?

— Треба знати, як ти хочеш показати ту чи іншу ситуацію. Їхати на завдання і строчити по принципу «а раптом щось вийде» весь час не можна. Так, звичайно, це щастя фотографа опинитися в потрібному місці в потрібний час. Але треба малювати розповідь, а не набір картинок. Людина по фотографіях повинна прочитати емоції, почуття, що ти хотів сказати. Потрібно зібрати знімки в один фотографічний текст.

— Як ви самі оцінюєте свій стрімкий кар’єрний злет?

— Погано це чи добре, я людина не амбіційна. Я просто хочу добре робити свою роботу. Я трудоголік по натурі. Якщо в мене є вибір: піти додому раніше чи попрацювати годину, я краще попрацюю. Ось такий я дурний, і інколи дружина мене за це сварить. Можливо, для когось це амбіційно, хтось може сказати: «Який злет! Фотограф Президента!». Яким я був, таким і є — без амбіцій і без понтів.

— Відкрийте секрет читачам: які роботи Миколи Лазаренка вони побачать на цьогорічній фотовиставці газети «День»?

— Секрет полягає в тому, що я ще не знаю. Я зв’язаний рамками роботи, і планувати наперед дуже важко. Скажу одне: якщо людина певний час виставляє свої знімки на фотоконкурсі, то вона просто не має права наступного разу показати щось гірше.

Ольга РЕШЕТИЛОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: