Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Наш Цезар міцніший «від того»...

10 вересня, 1998 - 00:00

На старше покоління ліниві розумом нащадки можуть списувати всі нинішні
біди і негаразди, шаленою гонкою в часі виправдовувати неспроможність уважно
слухати й переймати корисний досвід. Цим, значною мірою, можу пояснити
той факт, що чоловік, клуби фанів котрого вже є в Америці та Європі, так
мало знаний у нашій країні. А Цезар Васильович Весловуцький уже (у свої
73) чотириразовий чемпіон світу й багаторазовий світовий рекордсмен...
із важкої атлетики.

Скажіть, будь ласка: «Ви, можливо, знаєте чоловіка віком нехай не 70,
а хоча б 60 років, котрий у змозі підняти 100 кілограмів (я вже не говорю
про більшу вагу)? Весловуцький щойно привіз зі США золоті нагороди чемпіонату
світу серед ветеранів — уже четвертий свій комплект. Привіз і запросив
мене не на урочисту зустріч в офіційній обстановці, а в невеликий спортзал,
створений руками його учня, майстра спорту, арбітра й також призера європейської
та світової першості ветеранів «майже 50-річного» Вахтанга Убірія.

У Києві й в Україні Вахтанга Шалвовича знають як одного з провідних
фахівців-шляховиків. Так от, ці двоє мужиків, котрим укупі за 120 років,
спокійно жмуть і сідають з вагою «далеко за 120 кг». Й у вікна залу зазирають
7—10-річні хлопчаки, і в зал до Вахтанга Убірія вже заходять їхні однолітки.
Ви скажете: навіщо це респектабельним, солідним людям? А вчитель і учень
можуть відповісти лише одне: «Це либонь ми не тільки для свого здоров’я,
адже нам від життя вже не вельми багато потрібно. А підтримувати в людях
віру в свої власні сили й можливості, дати цю нитку надії зневіреним молодим
співгромадянам — інакше як живими прикладами нині неможливо. У слова та
обіцянки ніхто вже не вірить.

Цезар Васильович має багато учнів, маса досягнень — виступав на помості
і тренував дуже багатьох, але, як показав час, далеко не багато хто здатний
«тримати удар такого часу, як наше». Ось і Вахтанг цілком міг стати інвалідом
першої групи, працюючи по 18 годин на добу і маючи незагойну виразку шлунка,
якби Весловуцький не знайшов й і не повернув на поміст (тоді Убірія було
вже 40 років). Сьогодні, майже через десятиліття, ні про які болячки Вахтанг
Шалвович і не згадує.

Приклад старшого друга і вчителя спонукав його на будівництво та обладнання
залу важкої атлетики (він майстер на всі руки й сам зробив увесь допоміжний
інвентар). Тепер у цьому залі «куються» рекорди й перемоги на чемпіонатах
світу і Європи серед ветеранів, тут розвиваються ідеї організації ветеранів
спорту, яка існуватиме не формально й не про людське око, як існуючі нині,
а працюватиме й житиме, не вимагаючи в держави нічого, крім уваги й введення
їхніх змагань у календарі, бо за бортом нашого спорту досі залишається
чудовий мозковий потенціал, унікальний досвід і знання.

Тому, хто сумнівається, скептикам-прагматикам — раджу поспілкуватися
з Цезарем Весловуцьким і з його учнем Вахтангом Убірія. Я називаю їх за
іменами, бо їх просто не назвати ветеранами — молоді, сучасні «кльові парубки».
І живуть вони не де-небудь у благополучних, ситих державах, а в нашій —
яка стоїть на роздоріжжі, у гущавині потрясінь, але має сильний НАРОД.
Тож поздоровляючи сьогодні нашого унікального чемпіона світу й рекордсмена
книги Гіннеса Цезаря Васильовича Весловуцького зі «свіженькою» перемогою
й оригінальними медалями, поздоровимо й себе з тим, що живуть поруч з нами
й тішать нас усім своїм життям люди, про котрих справді можна сказати:
«Такий народ не перемогти!»

№172 10.09.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»


 

Валентин ЩЕРБАЧОВ Тут ідеться про силу та мужність нашого співвітчизника, про його унікальні досягнення, гідні бути занесеними до книги рекордів Гіннеса — рекордів, установлюваних не заради їх самих, а на доказ того, що ми даремно забуваємо про с
Газета: 
Рубрика: