Нескінченність пейзажу
Слова самого художника, що він повертався до білого кольору, як до «свого», можуть слугувати епіграфом до нової експозиції. Залишаючись у межах білого, автор немов свідомо жодного разу не обмовляється про фізичну природу цього кольору, який, як відомо, що складається з усіх семи кольорів спектра. Тому так наївно-невимушено проникають у молекулярну структуру колориту тональні відтінки, що ще більше підкреслюють диктатуру білизни.
Затверджений професіоналізм Володимира Будникова дозволив йому відмовитися від композиції, обмеженої простором не тільки станкової картини, але й монументальних площин. Усвідомлено приєднуючись до нескінченності процесів народження і зростання, що відбуваються у Всесвіті, художник ніби входить у загальний ритм пульсації самотворення першооснови буття.
Природно, що настільки глобальне сприйняття простору живопису несумісне з жодною реальною поверхнею, яка може запропонувати себе живописцю для матеріалізації його ідеї. І не маючи можливості зафіксувати живописний пласт на основі повітряного середовища, художник вимушений виправдати себе перед глядачем поняттям «пейзажу».
У певному значенні, пейзаж у нашому сприйнятті також нескінченний. Досить пригадати швидкозмінні, але нескінченні ландшафти, які можна спостерігати з вікна поїзда або автомобіля. Здається, що саме їхній горизонтальній протяжності композиційно зобов’язані деякі з робіт Володимира Будникова.
Звільняючи поверхню полотна від матеріального навантаження живопису, художник дає можливість основі жити власним життям, незамуленим глухим, непроникним барвистим пластом. Легкий дотик пензля подібний до скороминущості поетичної думки, або тонкого узору нотних знаків, або невимушеного розчерку ієрогліфа. Хоч будь-які асоціації зі Сходом можливі лише на рівні сприйняття тієї витонченої майстерності, з якою рухається поверхнею пензель майстра. Почуваючись виключно в контексті західної живописної традиції, Володимир Будников відхиляє будь-які східні ремінісценції. Навіть улюблений ним у графіці рисовий папір є не використанням традиції, а пошуком нових можливостей висловлювання. Оцінюючи легкість фактури паперу, художник заносить її до системи власного «пейзажного» світогляду.
Уникаючи оповідальності, Будников порушує навіть традиційні прийоми експонування живопису. Перериваючи горизонтальний і вертикальний рух полотен, він компонує їх певними блоками, тим самим не даючи глядачеві можливості захопитися банальним прочитанням експозиції. Та й сама ідея пейзажності проглядає з більшою очевидністю у такому розташуванні полотен. Ми немов відкриваємо одне за одним вікна у вишукано- білий світ будниковського пейзажу, що оточує нас і показує в кожному новому вікні ще один свій лик.
Приймаючи без сперечань авторську позицію щодо того, що перед нами саме пейзаж, ми починаємо здогадуватися, що це пейзаж Справжньої Вітчизни, до просторів якої підсвідомо прагне кожен справжній майстер.
