Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Ноосфера кіноклубів

Для тих, хто уникає бездумного кінопоглинання
9 вересня, 2009 - 00:00
ЗАСІДАННЯ КІНОКЛУБУ «А-КІНО» / ФОТО НАДАНЕ «Я ГАЛЕРЕЯ»

В Україні кіноклубний рух із різних причин активізувався хвилеподібно. «День» вирішив з’ясувати, що зараз спонукає людей об’єднуватися у різні кінотовариства не лише у Всесвітній павутині, але й у реальному житті.

Створення кіноклубу майже завжди диктують неординарні запити засновників. Хоча чому ми схильні вважати, що потреба дивитися хороші фільми, чи то класика, чи новинки, є чимось незвичайним? Адже ненормальним є саме те, що сумнівний продукт за допомогою телебачення і великого екрану прищеплює масам людей явно посередній кіносмак. Тут можна довго сперечатися до хрипоти, чи пропозиція визначає попит, чи все відбувається за інверсією. Імовірно, що все тісно взаємопов’язано. Та хай там як, в Україні кіноклуби виникали й виникають за принципом своєрідної безвиході. Якщо раніше це була безвихідь інформаційна (лише у клубах можна було побачити неформатні картини), то зараз ця безвихідь виражена у відсутності інших форм і можливостей колективного перегляду фільмів немасового кінематографу.

В Європі все інакше. За допомогою ефективно організованої системи кіноклубів там розвивають альтернативний саме прокат гідних некомерційних фільмів. Спільнота прихильників кіноклубів — доволі авторитетна. 1947 року в Каннах була заснована Міжнародна федерація кіноклубів (FICC). Україна стала її членом 1991 року. Члени федерації щорічно зустрічаються на міжнародному фестивалі кінематографічних організацій, що проходить в Італії. Журі FICC кожного року присутнє на більш ніж двадцяти міжнародних кінофестивалях. Саме воно присуджує престижну кінопремію «Дон Кіхот». На українському кінофестивалі «Молодість» журі Міжнародної федерації кіноклубів уперше було представлене 1998 року.

Пальму першості за кількістю кіноклубів на душу населення, звісна річ, утримує Київ. Багато клубів функціонують тут при вузах або культурних осередках: видавництвах, галереях, арт-закладах тощо.

Добре знайомий багатьом кіноклуб Києво-Могилянської Академії. Його президент Ольга Брюховецька, ще навчаючись на філософському факультеті університету імені Тараса Шевченка, перейнявши досвід тамтешнього кіноклубу, вирішила створити щось подібне і в Могилянці. Зараз у клубі демонструють програми, що ілюструють учбові курси з культурології та інших гуманітарних дисциплін. А також, за словами Ольги, все те, що не показують у кінотеатрах. Кінокласика, тематичні фільми, українське кіно, кіно мовою оригіналу, документальні й соціально гострі роботи. Найбільшою популярністю користується європейська кінокласика.

Ще одне академічне кінотовариство (цього разу — в Академії мистецтв) очолюють Ольга Клінгенберг і Ганна Звягінцева. Вони прагнули створити передусім майданчик для студентського спілкування. Але в результаті вийшов відкритий для всіх бажаючих кіноклуб, орієнтований на старе кіно, яке всім відоме, але яке мало хто бачив. У планах на жовтень 2009 — відеоарт і зустрічі з сучасними митцями.

Від своїх гуманітарних побратимів не відстає і КПІ. Тут також успішно функціонує кіноклуб. Репертуар — найчастіше ретро. Станіслав Данилишин та Олеся Химич намагаються об’єднувати кілька фільмів у цілі програми-фестивалі, що тривають упродовж місяця.

Цікавий кіноклуб у видавництві «Смолоскип». Перед переглядом глядачам розповідають про режисера, його творчий метод, фільмографію. Особливість видавничого кіноклубу в тому, що в ньому намагаються знайомити людей із тим, чого взагалі не бачив ніхто. Кіноклуб «Смолоскип» повністю україномовний. Дубляжем багатьох картин голова клубу Олег Шинкаренко займається особисто.

Неможливо не згадати «Візуальну лабораторію» Центру Леся Курбаса, авторський проект Станіслава Сукненка, одного з зачинателів кіноклубного руху в Україні. За словами Станіслава, основа проекту — синтез кіно з видами мистецтва, близькими йому: живописом, театром, музикою тощо. Тут кожний місяць присвячений певній темі. У «Лабораторії», наприклад, демонструвався цикл «Невідомий Параджанов»: документальне кіно про геніального режисера, його маловідомі (дебютні й документальні) роботи. Широкої популярності набув і проект «Кіноромани». Протягом трьох місяців, щотижня під час живих зустрічей хтось з українських письменників рекомендував свій улюблений фільм, розповідав публіці про нього. Потім — перегляд і обговорення. Своєрідним підсумком стало видання книги, для якої письменники створили кіноесеї.

Вже півроку як відновили кінопокази в арт-клубі «44». Тут демонструють добірки за режисерами (наприклад, роботи Кустуріци), акторами (фільми за участю Чарлі Чапліна) тощо.

Крім хорошого художнього кіно, київські кінолюбителі можуть познайомитися з цінними документальними картинами. У цьому їм допомагає «Київський медіа-кіноклуб», організований за підтримки Регіонального представництва в Україні Фонду імені Фрідріха Еберта. Координатор клубу Ольга Веснянка стверджує, що його метою є популяризація демократичних і соціальних цінностей шляхом показів українських і зарубіжних документальних фільмів та організації публічних дискусій на важливі соціальні теми. Обговорюють показане кіно з журналістами, експертами, авторами-режисерами.

Не лише Київ, але й інші великі українські міста не позбавлені кіноклубного потенціалу.

Запоріжжя може похизуватися справжнім клубом-довгожителем «Восхождение». Він був створений 1977 року. Як тоді, так і зараз він орієнтується не на касове, а на інтелектуальне кіно.

Продовжуючи традицію вузівських кіноклубів, створене подібне товариство й у Дніпропетровському національному університеті імені О. Гончара. Ілля Свідлер, котрий очолює кінотовариство, розповідає, що кінотрадиція ДНУ має багаті джерела. Починаючи з 80-х років на базі університету працювала кіностудія «Університетфільм». Створені студентами фільми займали призові місця на республіканських фестивалях. Кіноклуб ДНУ сьогодні — це перегляд якісних стрічок, тренінги, майстер-класи, дискусії на кіношні теми, зйомка студентського кіно й участь у міжнародних і всеукраїнських кінофестивалях.

У Кіровограді з 1980 року діє кіноклуб «Екран». На початку 80-х саме «Екран» показував фільми Тарковського, Сокурова, Фелліні, Антоніоні, Бертолуччі. Як вважають його організатори, завданнями кіноклубу є освіта, об’єднання, підтримка високих духовних, метафізичних сил.

Арт-клубний звичай кінопоказів продовжують Рівне й Івано-Франківськ. Рівненський арт-клуб «Квадрат» існує віднедавна, проте вже провів місяць французької анімації та місяць дебютних картин кращих режисерів світу. Як зазначив Олександр Красько, засновник арт-клубу, «фільми добираються не за видовищністю». «Ми показуємо кіно, яке порушує низку питань, примушуючи мислити», — стверджує він. Під склепінням івано-франківського арт-клубу «Химера» три роки існує медіаклуб «Куб». Головний критерій цінності фільмів — знову ж, «не-попса».

Як бачимо, попит на хороше кіно є. І пропозиція начебто присутня. Залишилося тільки зламати стереотип, згідно з яким критерієм якості фільму слугує насамперед комерційна сторона. І саме кіноклуби почали порушувати цей стереотип, а разом із ним — і стіну вульгарності масового кінематографу. Підвищуючи рівень молоді та зберігаючи в активах старший вік, вони протипоставили вартісне кіно бездумному способу кінопоглинання.

КОМЕНТАРI

Володимир ВОЙТЕНКО, головний редактор журналу «Кіно-Коло», автор програми «Аргумент кіно»:

— У нас кіноклубний рух виник із певних причин. У Радянському Союзі на нього був попит, оскільки визначений кінематографічний ареал був недоступний у загальному кінопрокаті. Зараз — інша історія. Ми живемо у відносно вільному суспільстві. В Інтернеті можна знайти майже будь-який фільм. Навіщо ж тоді люди об’єднуються в кіноклуби? Важливим залишається ефект колективного перегляду, колективного співпереживання, колективної емоції. Річ тут не в кількості. Адже деякі кіноклуби збирають сотні, а деякі — десятки глядачів. Під час перегляду й після нього відбувається певний контакт публіки як із витвором мистецтва, так і одне з одним. Це прямий вияв соціальної функції кінематографу.

Наш кіноклубний рух відсотків на дев’яносто дев’ять не має жодного стосунку до прокату. З точки зору авторського права, це напівлегальні покази. В західному світі все відбувається інакше. Позначається давня кіноклубна традиція: вони забезпечують певний обмежений прокат. Що означає обмежений? Це означає, що в кіноклубах показують якесь особливе кіно, що задовольняє особливі інтереси. В нас кіноклуби існують поза ринком. Це радше об’єднання за інтересами. Для людей, які їх відвідують, важливе спілкування не лише з фільмом, але й одне з одним. У такий спосіб створюється певний елемент громадянського суспільства.

Зараз я не вбачаю жодних перешкод для кіноклубів. Навіть якщо на телебаченні з’являтимуться вузьконаправлені кіноканали. Малоймовірно і те, що великі кінотеатри зможуть повністю задовольнити запити «глибокого» глядача. А в кіноклубах, які діють на сьогоднішніх умовах, можна формувати будь-який репертуар. Оскільки офіційно на них не звертають уваги, це допомагає уникнути й деяких проблем: де взяти фільмокопію, як домовитися з власниками авторських прав і таке інше. А дістати електронну версію та показати її нескладно. Скоріш за все, у перспективі кіноклуби множитимуться. Доти, доки відсутні серйозні претензії з боку власників прав на демонстровані фільми.

Андрій АЛФЬОРОВ, керівник київського кіноклубу «А-кіно», що діє на базі «Я галереї» (http:www.yagallery.com.ua):

— Ідея створити кіноклуб виникла у зв’язку з бажанням заповнити ті прогалини, які виникли через не зовсім цілісну роботу кінопрокату в Україні. Величезний пласт кінокультури виявився втрачений для нашого глядача. Не тільки новинки, але і класика кінематографу. «А-кіно» орієнтується на ретро 40—80-х років, переважно — на американське кіно. Хоча також показуємо французьку класику. Я готую цілі програми, розповідаючи про напрями, що виникли у Європі й отримали свій розвиток у США. Також ми влаштовуємо майстер-класи, презентації рідкісних документальних фільмів, які в Україні до цього не показувалися. Ще і для того, аби зламати сформований стереотип, що весь інтелектуальний багаж належить Європі. Хоча насправді, якщо поритися в історії американського кіно, вивченням якого я займаюся, то можна зрозуміти, що саме в Америці було винайдено 60 відсотків усіх нововведень, що стосуються кіномови. Саме американські фільми виховали таких блискучих європейських режисерів, як Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Інѓмар Бергман. У США знімалося і досі знімається чимало прекрасних картин, які американці називають інді-драма — пронизливі малобюджетні авторські фільми, багато які з них свого часу провалилися у прокаті й лише згодом, перетворившись на класичні зразки кіно, стали запитані по обидва боки Атлантики. «А-кіно» працює як культурно-просвітницький заклад. До кіноклубу йдуть цілеспрямовано, розуміючи, що їм треба і що можуть знайти.

Ми показуємо фільми, які переросли в підручники з режисури, акторської майстерності, інших кінопрофесій. До того ж, це ще й корисніше для допитливого глядача: існує безліч випадків, коли люди, котрі довгий час просиджують у кінотеатрах, потім ставали талановитими режисерами. Квентін Тарантіно, Мартін Скорсезе або Жан-П’єр Мельвіль. Ми схиляємося до такої версії просвітницької діяльності. Часом до нас приїжджають автори фільмів, вони розповідають глядачам, як це все відбувалося, як це все робилося, чому і для чого.

Роль кіноклубів сьогодні не була б такою важливою, можливо, якби була бодай якась альтернатива з боку вітчизняного телебачення, де сьогодні немає жодного каналу і (якщо не враховувати «Аргумент кіно») жодної програми, яка б дійсно була присвячена кіно. Поки що під вивіскою «кіно» глядача годують бозна чим. І роблять це люди, котрі зовсім на кіно не знаються, тупо зачитують ідіотські тексти з екрана, до того ж, нескінченно зосереджені самозамилуванням. Що робити в таких умовах думаючій публіці, що й так уже живе в певному андеграунді, доки вся ця велетенська машина обслуговує люмпен-електорат? Люди або самі собі добирають репертуар, або йдуть до кіноклубів.

Олександр ШПИЛЮК, кінокритик:

— До кіноклубів ставлюся з великою повагою. Свою діяльність я починав як один із засновників київського кіноклубу. Тоді відео взагалі не було, і для того, аби щось показати і потім обговорити, треба було десь вишукувати кіноплівки. Зараз, на жаль, впливовість кіноклубів знизилася. Оскільки кожен може дістати фільми для особистого перегляду. Тому зараз у клубах створюється формальна дискусійна атмосфера, люди приходять подивитися кіно у певному контексті й обговорити потім його з однодумцями. Я не думаю, що такі кіноклуби зникнуть. Адже, скажімо, великий кінопрокат ніколи не зможе задовольнити всі вимоги, бо він має приносити прибуток дистриб’юторам, які їх демонструють. А кіноклуби — це суто художнє середовище, у якому практично відсутня комерційна складова.

Станіслав СУКНЕНКО, керівник київського кіноклубу «Візуальна лабораторія» Центру Леся Курбаса:

— Ми розглядаємо кінематограф як індивідуальне мистецтво, яке ввібрало в себе багато, але все одно залишається унікальним. Я пропоную всім, хто до нас приходить, свою історію кіно, суб’єктивно відібрану, пропущену через внутрішній досвід і знання. Я обираю фільми, які рідко йдуть по ТБ, які по-своєму унікальні, але незаслужено не отримали прокат. Я намагаюся показувати кіно, в якому є і розважальний елемент, але яке водночас спонукає думати й допомагає все-таки зрозуміти, що таке людина, хто ми, заради чого ми тут. Ми демонструємо фільми, які допомагають жити, адже у світовому кінематографі є ціла серія фільмів, які допомагають людині подолати себе та різноманітні труднощі.

Мені здається, головним мотивом, який приваблює до кіноклубу, має бути спілкування. У «Візуальній лабораторії» ми не аналізуємо фільми, ми ділимося першими враженнями, озвучуємо реакції. Адже за тиждень, коли фільм устоїться і буде переосмислений, ми відчуватимемо вже інше. Хоч іноді трапляються фільми, які настільки приголомшують, що немає навіть сил говорити. Мені ніколи не хотілося, щоб «Візуальна» була середовищем лише для кінематографічної тусовки. Для мене важливо, щоб людина, яка прийшла розуміла, що це місце, де можна вільно говорити й ділитися своїми, не нав’язаними, думками. Якщо порівнювати нашу ситуацію з кількістю кіноклубів, наприклад, у Польщі, де кіноклуби та кінофестивалі є в кожному селі, у нас ситуація набагато гірша.

У світовому кіно неймовірна кількість фільмів. І вона збільшується: відкривається щось зі старого кіно, реставруються копії, знімають нове. Навіть якщо телебачення показуватиме неусереднений кінопродукт, це не перекриє дорогу кіноклубному руху. Таке спілкування об’єднує. Відвідуючи кіноклуби, розумієш, що ти не один. І у тебе зовсім інший смак до життя.

Ілля СВІДЛЕР, президент кіноклубу ДНУ імені О. Гончара:

— Я за те, щоб кіноклуби ставали ближчими до людей. Я проти елітарності кіно. За те, щоб люди дивилися й думали. Я вважаю, що головна мета кінематографу — примусити людину задуматися, а також вимагати відповіді. Якщо не дати її, то посієш всередині особистості зерно якоїсь проблеми.

Серед кінопроблем пострадянських країн мене непокоїть те, що студентські фільми, крім як на дипломному показі, ніде більше побачити не можна. Та поступово ситуація зміняються. У Дніпропетровську пройшло вже чотири фестивалі короткометражного кіно, і, я сподіваюся, що надалі це буде прибутковий прокат. І саме молоде європейське, в тому числі й українське, кіно буде в моді.

Анастасія САМОШИНА, Літня школа журналістики «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ