Останній романтик

Учора в театрі ім. І.Франка святкували дві події. Аншлагову виставу «Сто тисяч» було зіграно всоте, а її постановнику Володимиру Опанасенку виповнилося б 65 років. На жаль, три роки тому холодного березневого дня серце режисера назавжди зупинилося.

Останні десять років творча доля майстра сценічного кону тісно переплелася з театром ім. І. Франка. Тут він поставив свої кращі вистави: «Блез», «Гріх», «У неділю рано зілля копала», «Бояриня», «Сто тисяч», «З коханням не жартують», «Суєта» та ін. Кращою пам’яттю для режисера є те, що більшість із них досі залишаються у репертуарі і користуються любов’ю глядачів. До добрих слів про постановника приєдналися колективи театрів Львова, Чернівців, Рівного, де Володимир Дмитрович працював у різні періоди. Багато радіослухачів напевно пригадають його красивий голос з оксамитовим тембром на численних радіопередачах.

СВІТСЬКИЙ ЛЕВ І БАЛАГУР

Володимир Дмитрович був імпозантним чоловіком. Обожнював курити люльку, елегантно носив капелюх і при цьому, як чиновник, ходив на службу з папкою. У ньому дивно поєднувалися, здавалося б, несумісні речі: світський лев, завсідник театральних тусовок та ерудит, веселун і балагур, тонкий лірик, який поетично ставиться до життя. Акторське начало у ньому сильно переважало навіть у побуті. Почне щось розповідати, сам захопиться і починає фантазувати, та так цікаво, що слухачі роти роззявляють. А коли аудиторія буквально лежала біля його ніг, Опанасенко першим починав сміятися, що так вправно розіграв своїх візаві.

Свої театральні університети проходив спотикаючись та падаючи. Інститут ім. Карпенка-Карого Володимир Дмитрович закінчив з третього заходу (то його відраховували, а то сам йшов). Останній бастіон науки він взяв на експериментальному курсі Леоніда Артемовича Олійника. Там актори і режисери вчилися разом. Саме у цей період Володимир Опанасенко затоваришував з Сергієм Данченком, з яким вони були однолітками. Їм подобалося, що «жовтороті десятикласники» Марина Герасименко і Степан Олексенко ловлять кожне їхнє слово «чоловіків, навчених досвідом». Ця четвірка сиділа поряд на лекціях, за компанію вони, часом, прогулювали заняття. Могли, наприклад, поїхати на дачу до Марини і влаштувати на веранді футбольний турнір. Або так розтопити піч, що стіни тріскались. Теплі, товариські стосунки вони перенесли через усе життя.

На дипломній виставі, яку Данченко ставив за п’єсою І. Друце «Каса маре», Герасименко (Василуца) і Опанасенко (Павелаке) грали головні ролі. Це була їхня перша спільна робота. Вистава вдалася тонкою, ліричною, її помітили критики, відзначила преса. Потім, за розподілом, подружжя Герасименко-Олексенко почало працювати в театрі ім. І. Франка, а Данченко з Опанасенком поїхали до Львова. Але один одного друзі не забували. Зі слів Марини Костянтинівни, варто їм було тільки приїхати на гастролі до Львова, як Володимир одразу ж переселявся до них у номер. У той час він жив з дружиною Наталією в малесенькій кімнатці на горищі, де насилу вміщувався стіл і вузеньке ліжко, застелене суконною ковдрою. Єдина визначна деталь житла — карта світу, яку Опанасенко вішав у всіх своїх подальших квартирах. Буваючи у Києві у відрядженнях, Володимир повідомляв про свій візит листами, написаними каліграфічним почерком, якi залишав у вахтера театру для пари Опанасенко-Герасименко. І незмінно робив на конверті приписку: «Заберіть мене до вашого театру, оскільки мені давно час поставити «Гамлета», щоб стара Марина встигла зіграти цю трагедію». На жаль, мрію поставити шекспірівський сюжет він так ніколи у життя не втілив.

ТАЛІСМАН

Володимир Дмитрович ставив різнопланові вистави різних авторів, але його «коником» була українська класика. Критик Ростислав Коломієць, аналізуючи творчість режисера, писав: «Сцена у нього стає текстово- просвітницькою, так би мовити, радіо-декламаційною, динамічною, театральною». Коли Опанасенко перейшов працювати у театр ім. І. Франка, його актором- талісманом став Лесь Задніпровський. Їхня перша спільна робота — вистава «Блез».

— До цього я не грав комедійних ситуацій, — згадує Лесь Михайлович, — а тут велика роль. Більше того, до мене її репетирували інші актори протягом двох місяців. Опанасенко уважно придивлявся до мого бачення образу, а потім усіх вигнав, залишивши тільки мене. Я грав у всіх постановках режисера. Якщо не було головної ролі, то він пропонував самому вибрати епізод, вважаючи, що я приношу йому успіх. Незважаючи на різницю у віці, ми стали хорошими друзями. За десять років разом з’їли багато пудів солі. Пам’ятаю, як він переживав, що три роки не міг пробити п’єсу Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко». Остання наша робота — «Інтимне життя», поставлене за п’єсою Ноеля Кауерда. Її Опанасенко ставив вже будучи дуже хворим.

Для Богдана Бенюка роль Калитки зі «Ста тисяч» стала бенефісною і є однією з кращих у його довгому списку акторських робіт.

— Я знав вистави Володимира Дмитровича, але вперше ми зустрілися під час репетицій п’єси Карпенка-Карого, — розповідає Богдан Михайлович. — Мені сподобалося, що він не став осучаснювати автора, а так розставив акценти, що вистава залишається на диво актуальною і сьогодні. Опанасенко був мудрою і толерантною людиною, яка чудово знала літературу. Те, що він мав акторський талант, допомагало йому як постановнику. Він міг сам показати те, чого вимагав від виконавців. З ним було приємно працювати. Шкода, що наші шляхи перетнулися лише у «Ста тисячах».

Володимира Дмитровича не можна було назвати щасливчиком. Дуже часто те, що він хотів ставити, йому не дозволяли, і навпаки — доводилося братися за те, до чого душа не лежала. Але, за словами Задніпровського, уже коли брався, то спочатку сам закохувався у твір, а потім цим станом заражав усю сценічну команду.

ЛЯ МУР

Окрема сторінка біографії Володимира Опанасенка — «Жінки у його житті». Режисер був дуже привабливим, обожнював жінок, і вони відповідали йому взаємністю. Будучи середнього зросту, об’єктами його уваги завжди були високі, красиві і ставні жінки. Щоразу, закохуючись, він говорив друзям, що це «палке і щире кохання на все життя». Фактично у кожному театрі, де він працював, не обійшлося без пристрасного роману. Як справжній ловелас, Володимир Дмитрович говорив: «Як тільки я вас побачив...», а далі дами танули від віршів, прочитаних добре поставленим голосом. Його дружина Наталя довго терпіла дон-жуанівські витівки чоловіка, пробувала зберегти сім’ю. Зважилася на другу дитину. Після сорока у Опанасенка народився син Федір. Але, за словами режисера, йому потрібні крила і муза. Як наслідок — шлюб розпався. Опанасенко продовжував закохуватися, останньою його любов’ю стала Оксана, з якою він прожив у громадянському шлюбі 13 років. Цій жінці випала гірка доля: на її руках Володимир Дмитрович i помер. Режисер переніс вісім порожнинних операцій і провів у лікарні півтора року!

Довгий час лікарі вважали, що у нього хворі нирки. Володимир Дмитрович рятувався від різких болів народним засобом — гарячою ванною. Чотири з половиною роки тому, у переддень Нового року, він потрапив до районної лікарні по «швидкiй». Ніхто з медперсоналу не переймався посинілим і скорченим режисером. Друзі, які прийшли наступного дня його відвідати і побачили, що немає належного лікування, перевезли Володимира Дмитровича у клініку Шалімова. З того часу почалися його муки-лікування і сутички зі смертю, операції одна за другою. Оксана та його старша дочка Ірина буквально переселилися до нього в палату, чергуючи по черзі. І диво сталося — Опанасенко піднявся, хоч доводилося жити з трубками і харчуватися суворо за годинами. Він повернувся до театру, поставивши вистави «Суєта» та «Інтимне життя».

Але хвороба знову наступала. Режисер зліг i узяв за правило щодня телефонувати друзям:

— Привіт, Марісенічко! — так Опанасенко називав актрису Герасименко. — Оце телефоную всім, а то можу ось-ось померти. Хочу, щоб люди говорили: «Як? Адже він тільки учора мені телефонував».

Вийшло майже так, як і хотів Володимир Дмитрович. Останнім його голос чув Степан Олексенко, якому він сказав: «Я вичерпав себе». Опанасенко помер того дня, коли загинув лідер РУХу В’ячеслав Чорновіл. Актори, йдучи додому після репетицій, вийшли на майдан Незалежності, а з репродукторів звучав «Реквієм» Моцарта, і від цієї сумної музики перехоплювало подих. Родичі і друзі виконали волю режисера і поховали його на батьківщині, у селі Григороіванівка під Ніжином. Зараз франківці просять представників Чернігівського земляцтва взяти могилу під опіку — адже кладовище старе, родичі там не живуть — а також допомогти поставити пам’ятник чи хоч би хрест.