Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Проза великого Міста

2 лютого — 100 років з дня народження Валер’яна Підмогильного
6 лютого, 2001 - 00:00

Його переклади з французької класиків А.Вольтера, Д.Дідро, В.Гюго, О.Бальзака, А.Доде, Г.Мопасана, П.Меріме, А.Франса можна вважати повноцінною школою, довершеним художнім перекладом, що ще наприкінці 20-х років зробив академік О.Білецький, заявивши: «Ними може пишатись українська література».

Валер’ян видав свою першу книжку оповідань у дев’ятнадцять років, показавши себе вже тоді доволі зрілим прозаїком, зухвало ознаменувавши її назвою: «Твори. Том I». Самі твори датувались двома роками раніше, тобто були написані у сімнадцятирічному віці. З цієї збірки розпочалась письменницька діяльність юнака, що обірвалась невиправно рано — коли йому не було і 40. Відомості про точну дату смерті суперечливі.

Народився Валер’ян Підмогильний на Катеринославщині в селі Чаплі в бідній селянській родині 2 лютого 1901 року. Закінчив реальне училище, а потім ще вчився з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах.

Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського, достойно продовжуючи розбудову української словесності. Блискуче знана Валер’яном французька мова додавала його творам поетики — повнокровності фрази: живої, дихаючої, сповненої натхнення і пристрасті. Він зумів зблизити свою творчість із Західною літературою, сприймаючи враження нових літературних течій, доводячи стилістику до найвищих світових зразків свого часу.

У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років він закарбував чуттєву картину людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості, розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу.


Валер’ян Підмогильний сам здійснив таку ж подорож, в пошуку свого я розкривши нові грані свідомості на сторінках творів. Його роман «Місто» одна із знакових книг століття. Розповідь про долю юнака в тенетах великого полісу, по суті живого хижого організму, що висмоктує совість людини. Роман можна порівнювати з найкращими зразками літератури подібного змісту. Він близький геніальним прозаїкам і в той час своєрідний, яким і має бути справжнє мистецтво. Злочин, що робить місто з людиною, нагадує Достоєвського з його живим і зловісно сірим Петербургом і Мопасана з темою морального виродження в «Милому Друзі». Разом із цим — це суто українська драма людини — сільської натури з її темною підсвідомістю, що роз’їдає серцевину особистості. Подібну проблему підняв набагато пізніше видатний прозаїк, класик української літератури Олесь Гончар у своєму «Соборі». А на той час тема урбанізації, сама урбаністична проза тільки доходила свого «Собору» і була знищена торжеством кривди, холодною рукою «батька всіх народів».

11 січня 1935 року В.Підмогильний визнав, що належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Визнав тому, що, на його думку і ще подібних (група складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких М.Куліш, Г.Епік, О.Ковінька, Є.Плужник), «політика колективізації привела українське село до голоду». Раніше були заарештовані друзі Підмогильного В.Поліщук та В.Вражливий, а також Г.Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня революційного слова). Після самогубства М.Хвильового та М.Скрипника, практично того ж розстрілу без суду, за вироком — вороги, «терористи» в вузьких колах називали Постишева «душителем українського народу».

Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив всіх учасників націоналістичної групи волі «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна».

В соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

Особлива трійка УНКВД винесла новий вирок: «Розстріляти». З листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, щоб звільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер’яном Підмогильним за браму Соловецького монастиря йшли М.Зеров, В.Поліщук, Г.Епік, Л.Курбас, М.Куліш, М.Ірчан, Ю.Шпол.

На Байковому кладовищі Києва є могила сім’ї Підмогильних. І хоча праху Валер’яна там немає, він поруч із дружиною і сином в українській землі, тілом — на Соловках, словом — в Україні.

Петро ЛЕВІНЕЦЬ
Газета: 
Рубрика: