Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Шматки реальності з минулого

Російський нонконформізм в українському виконанні
18 червня, 2009 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

У Київському музеї російського мистецтва до 30 червня проходять заходи, присвячені Дням російської культури. У музеї, де зібрано тисячі шедеврів образотворчого мистецтва, окрім візуальних вражень, можна отримати також слухові, почувши музику та поезію. Саме так, у комплексі мистецтв, вирішили організатори на чолі з директором музею Юрієм Вікуленком висвітлити період 60—70-х років минулого століття в проекті «Мистецтво андеѓраунду й нонконформізму».

Проте творів образотворчого мистецтва зазначеного періоду на виставці чомусь не представлено. Арт-фонд киянина Ігоря Воронова надав із своєї колекції твори російського художника Володимира Нємухіна, який свого часу був учасником «Бульдозерної виставки» 1974 року. Напевно, покоління тих, хто народився пізніше, навіть не чули про цю подію й про те, що твори мистецтва «вільних художників», які було виставлено в парку, тодішня влада наказала знищити бульдозером! Це було за часів, коли наше мистецтво поділилося на офіційне й андеграундне, нонконформістське — те, що виходило за межі офіційного мистецтва.

Андеграундне мистецтво творилося як підпільне, зазвичай заборонене виставляти публічно. Нонконформістське, або ж неформальне мистецтво, мало дещо м’якші стосунки з владою, йому присвячували свій вільний час митці, які працювали частково в сфері офіційного мистецтва. Тоді митцеві доводилося обирати, чи виконувати партійне замовлення соцреалізму й мати непоганий матеріальний статус, чи творити вільно й вислуховувати глузування з приводу нездарності, «неправильної» творчості.

Нині імена тих, хто мав сміливість самостійної думки в тоталітарній державі, поступово стають відомими й уславленими. Треба сказати, що зараз, у період розвинутого арт-ринку, визнання має високий грошовий еквівалент, тобто деякі роботи митців андеѓраунду не так просто здобути для експозиції. Напевно, це одна з причин, через які у зазначеній експозиції не представлено роботи таких корифеїв, як І. Кабаков та інші славетні росіяни.

Творчість московського художника В. Нємухіна, який чимало часу мешкав у Дюссельдорфі, починалася у 50—60-х роках з експериментів з абстрактним експресіонізмом. Пізніше він розвинув свою концепцію картини як предмета, на противагу картині як зображенню, а ще пізніше захопився барельєфністю, і це його привело до скульптури, як і представлено на виставці. Нємухін ввів у кольорові композиції колажування «шматків реальності» і, починаючи з кінця 60-х, започаткував серію «натюрмортів з картами» — деякі з них можна побачити в експозиції. Ця тема стала візитною карткою автора й дала привід для того, щоб назвати виставку «Метафора гри». Крім того, Нємухін колажує чимало інших речей, до яких духовно тяжіє: тут і цитати з робіт російського авангарду 20-х років, робіт В. Кандинського, супрематистів, фото В.Маяковського тощо.

Втім, ця експозиція не може дати загального уявлення про сутність андеграундної творчості як явища, адже назва проекту мала заявку на те, щоб ознайомити не з камерною виставкою, а з «Мистецтвом андеѓраунду й нонконформізму 60—70-х років».

На запитання, чому не виставили принаймні декілька творів зазначеного періоду, куратор проекту Євген Карась відповів загадково: «Так склалися зірки»...

Отже під зоряним небом України, а точніше в дворі Музею російського мистецтва, поруч з окисленим від негоди зеленкуватим пам’ятником забутому цареві, мистецький нонконформізм згадувався здебільшого у живому обговоренні авангардної музики, поезії та кіно. Синтетичний образ неслухняності, конфліктності з офіціозом продемонстрував фільм зі скандальною репутацією режисера й художника Рустама Хамдамова «Анна Карамазофф», який був показаний у Каннах 1991-го. Назва його відтворює образ російської культури, перемішаний у головах тих іноземців, які щось чули про «Анну Карєніну» Л. Толстого та «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського. Знятий у стилі німого кіно, де перетинаються сни й реалії героїні, із залученням фрагментів знищених у 70-ті роки фільмів режисера, основний сюжет, тим не менш, досить життєво показовий. 1949-го героїня (у виконанні французької актриси Жанни Моро) повертається в Ленінград після сталінських концтаборів. Вона розшукує людину, за чиїм доносом була заарештована, і звершує свою помсту. Проте зрозумівши, як одне зло породжує інше, не бачить іншого виходу, як піти з життя.

Чимало митців радянського періоду зазнали репресій у тій чи іншій формі, й у біографії кожного з представлених у проекті митців знайдуться емоційно подібні моменти. За задумом куратора вернісажу, дух протистояння офіціозу найкраще має передати сукупність виразних засобів, серед яких чи не найголовніше — слово. Добірка поетичних імен, задіяних у медіа-музичній композиції, — це відомі на весь світ поети: лауреат Нобелівської премії Йосип Бродський, Сергій Вакуленко, Олександр Кушнер, харків’янин Борис Чичибабін, російський та американський поет Наум Коржавін, російський та чуваський поет Геннадій Айгі. Зоровий асоціативний ряд вдало підтримують відеоінсталяції відомого українського режисера й фотохудожника Олександра Дірдовського.

Музичну складову композиції уславлюють імена таких російських композиторів: Альфред Шнітке, Галина Уствольська, Микола Каретніков, Олександр Кнайфель, Едісон Дєнісов, Софія Губайдуліна, Андрій Волконський. Фортепіанну музику цих авторів виконав Євген Громов, який сам розробив програму синтетичних проектів, назвавши їх «Чорним по чорному» та «Сад радості й печалі». Ці програми можна послухати в Білій вітальні музею 19 та 20 червня.

Отже в Музеї російського мистецтва, де зазвичай оглядають твори мистецької старовини, відбулася значна подія, яка акцентувала увагу на неканонізованому, нонкоформістському мистецтві. Не секрет, що андеграундне мистецтво часів тоталітаризму в нашій країні, хоч і не заборонене, проте залишається невивченим і маловідомим широкому глядачеві, а кандидатську дисертацію легше захистити з якоїсь етнографічної теми, ніж з андеѓраунду. Не визнані фахівцями твори неохоче демонструють музеї, не бажаючи брати на себе ризик «омузеювання» неформалів. Є фахівці, які вважають їхні твори скоріше соціальним, протестним явищем, ніж художнім, про що глядач, не бачачи картин, не може скласти власної думки.

Утім, і офіційне мистецтво соціалістичного реалізму — це теж було соціальне замовлення радянської держави, а інтерес до нього широко підтримується. Нещодавно глядачі мали змогу ознайомитися з творами соцреалізму усіх колишніх п’ятнадцяти республік у проектах Київського музею російського мистецтва, з тими величезними картинами, що свого часу схвалювали радянські виставкоми. Так, це наша історія, але досі білими плямами в ній залишаються невеликі (зазвичай неформалам бракувало місця для роботи) шедеври українського нонконформістського образотворчого мистецтва. Вони чекають на своїх дослідників і глядачів, чекають по квартирних колекціях, коли державні й приватні музеї відкриють для них двері.

Олена ГОЛУБ
Газета: 
Рубрика: