Шоу від Одинокого

Після Гоголя та Достоєвського улюбленець столичних театралів режисер Юрій Одинокий звернувся до принципово іншого матеріалу — п’єси Ентоні Маккартен, Стефана Синклера та Жака Коллара Ladie’s Night, вже знану київським глядачем з російської антрепризи, в якій головні ролі виконували популярні актори Гоша Куценко та Марат Башаров.

Нині на території всього пострадянського простору у театральному мистецтві на повний голос зазвучав не тільки жанр мюзиклу, котрий знайшов багато прихильників, але і так званий видовищний театр, умовно назвемо його театр-шоу. Одна з незаперечних характерних рис жанру — його касовість: ще б пак, глядач, вихований на невибагливих телевізійних ток-шоу, подекуди недолугій клубній культурі, не може не сприйняти яскраве театральне видовище з переодяганням, популярними музичними хітами, а також подекуди згрубілою і навіть нецензурною лексикою. Для режисера ж вистави подібні «театральні випади» — не тільки спроба реалізації свого режисерського «я» у іншому жанрі, а й суцільна PR-акція, провокація з тисячами запитань від театральних гурманів та представників ЗМI. Так і кортить запитати Юрія Одинокого, як він докотився до цього?

Антреприза Юрія Одинокого Ladie’s Night, представлена одеською компанією «Р.А. production», композиційно, а також за побудовою мізансцен подекуди сприймається як своєрідна алюзія столичного театрального бестселера, «пекторального» володаря Одинокого «Глядачі на виставу не допускаються»... Саме тому публіку, обізнану з його популярною виставою з однойменною назвою, яка з великим успіхом йде у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, впродовж нової постановки не полишає відчуття деякого мистецького дежавю. Проте ті, що здатні аналізувати й порівнювати, можуть, до речі, іноді з присмаком жалю зауважити: там же йшлося про Театр, а тут... про шоу-бізнес, та ще й такий суперечливий його аспект, як чоловічий стриптиз. Проте й така тема знаходить іноді несподівано позитивну реакцію глядача, особливо його жіночої частини...

Сюжет вистави нескладний: бригада металургів, кожний член якої — людина, як то кажуть, «з долею», позбавлені нормальної можливості заробляти гроші, а тому вирішують серйозно зайнятись пошуками нової роботи. Так, переглянув значну кількість об’яв, що пропонують працевлаштування, Грег (Яків Кучеревський), Веслі (Олександр Суворов), Норман (Євген Юхновець), Баррі (Кирило Бін), Кевін (Тимофій Криницький) наважуються спробувати танцювати стриптиз, створивши шоу під назвою Ladie’s Night, за яке їм мають сплачувати 200 доларів за виступ. Товариші по нещастю тривалий час вагаються, намагаються відмовитися від власного задуму, «оформити» його як жарт, проте гроші їм дуже потрібні, й вони все ж таки йдуть на ризик. Осторонь такого рішення деякий час знаходиться Грехем (Павло Iвлюшкін). Та це не просто елемент сюжету: образ Грехема є тим лакмусовим папірцем, крізь який і проступають у п’єсі й відповідно виставі Юрія Одинокого морально-етичні нюанси, немов переводячи видовище в інший смисловий пласт.

Вистава розділяється на дві частини — підготовка до шоу та власне саме шоу, яке, за висловом його творців, має бути «художньо довершене та у єдиній стилістичній концепції», — це не лише зовнішня побудова Ladie’s Night: переходячи від однієї частини до другої, загострюється енергетика вистави, чітко оформлюється її смисловий стрижень, а герої зазнають значної еволюції.

Перша дія є дещо млявою, немає чітко виражених характерів й жарти звучать подекуди досить брутально. Навіть важко вловити ту межу — між режисерським задумом (коли герої повинні змінюватися) й тим, наскільки органічно актори відчувають себе саме у цьому сценічному просторі й навіть у цьому, можливо, не досить звичному для них жанрі. Може тому у пам’яті відновлюється «Ревізор» у постановці Одинокого за участі акторів Одеського театру: не «витягнув», мовляв, першу сцену, не заявив про характери, й пішло усе шкереберть. Нарікай потім на те, що для режисера є досить близьким поняття «свого актора». У Ladie’s Night ситуація не настільки серйозна: актори не мають починати з високої ноти, аби у другій дії дивувати, смішити й розважати. Так, протягом всього дійства кожен герой зазнає просто таки дивовижної метаморфози, й з фінальними акордами можна почути дискусію глядачів з приводу того, хто ж у цій зворушливо-смішній історії видався наймайстернішим.

Iз розвитком дії Ladie’s Night неначе «обростає» фарсово-гротесковими елементами, й здається, що з кульмінацією — показ стриптиз-шоу — глядач має вибухнути сміхом. Проте за специфікою жанру вистава не позбавлена й естетичної вартості, й тому друга частина дії — це не лише акторська майстерність та нашарування різноманітних комічних ефектів (згусток техніки і хореографії акторів), до якої доклав неабияких зусиль хореограф вистави, виконавець ролі Грехема, Павло Iвлюшкін.

Iз кожною танцювальною репризою час вистави починає бігти значно швидше, виникає захоплення й гордість за те, що, дають ще українським акторам серйозну хореографічну підготовку. Певного часу хочеться навіть по-доброму зіронізувати й, неначе у фігурному катанні, поставити кожному «учасникові шоу» оцінки за десятибальною шкалою — за техніку та артистизм.

Окрім згаданого вже Грехема, який додає деяку манірність та гіперболізовану відвертість Ladie’s Night смисловий струмінь моралі, подібну функцію має й інший, єдиний жіночий образ вистави. Саме у діалозі вчителя танців Гленди (Анастасія Буніна) та Грехема й розкривається основний зміст вистави: головним є не те, чим ти займаєшся, навіть якщо ти танцюєш стриптиз, а те, наскільки відповідально ти ставишся до своєї справи, скільки зусиль, працелюбства, емоцій, душі ти у неї вкладаєш. Зміна діяльності й, разом з тим, зміна життя — це великий людський подвиг, прояв мужності й сміливості, а нарікання на те, що певне заняття не варте справжніх чоловіків, робить цих мужів ницими та примітивними.

I ще — важливо робити виклик життю, на що спроможній далеко не кожний, навіть сильний і кремезний, чоловік. До речі, і Юрій Одинокий зробив певний виклик вітчизняній режисурі, створивши саме таку виставу. Вагомим художнім моментом вистави є й костюми Ladie’s Night, створені Людмилою Шевчук та Оленою Коваленко, які допомогли розкриттю кожного характеру й додали виставі пародійності: адже тут і плейбоївський Зайчик, і Амур із стрілами, і танцівники у смішному одязі із аксесуарами а ля sexshop. Елементи одягу ілюструють й іноді іронічне поняття «естетизму», за яким нерідко приховуються певні патології у сексуальному житті. У багатьох глядачів виникне запитання: чи був все ж таки стриптиз? Так, був: такий собі, по-дитячому смішний, пародійний і театрально досконалий — десь на межі відвертості та моралізаторства.