Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Сімейний альбом України

2 жовтня, 1999 - 00:00


 

Листи, що надходять на наш новий конкурс, викликають відчуття
гіркоти та пекучого болю за ці долі, за ці роди, сплюндровані, понівечені,
перебиті століттям, яке минає. Ніби молох проходиться по людях, не даючи
їм розігнутись і спокійно працювати на прекрасній землі, під ясним небом.
Але неможливо не вразитись, як зберігаються пам'яттю найменші, але такі
промовисті подробиці Правди. Шкода, що поки що мало сторінок щасливих,
шкода, що не можете ви, наші читачі, вислати нам ксерокопії гарної якостi
з дорогих вам фотографій. А тому ми поки що ілюструємо ваші дописи фотографіями,
які були викинуті, так — саме викинуті! — на смітник біля дому на київській
Татарці нащадками, які, певно, соромляться дивитися в очі своїх предків
з провінційної полтавської Золотоноші. У модному євроремонті київської
квартири не потрібні ці безцінні картонки з любовними вензелями «кабінету
портретів Брагінського». У нашому «Сімейному альбомі» вони залишаться.

МІЙ ПРАДІД — НЕВІДОМИЙ, АЛЕ ЗНАЙОМИЙ КОЖНОМУ

Моєму прадіду судилася гірка доля. Ще з дитинства йому
пророкували славу та успіхи. Та коли він помер, то навіть його молодший
друг Михайло Коцюбинський у надгробному слові охарактеризував його як відомого
російського вчителя. Так, він дійсно 45 років пропрацював учителем, був
улюбленим вихователем славетної української артистки Марії Заньковецької
та славетного письменника Леоніда Андреєва. Та починав він як поет. І саме
як поет знайомий вам усім. Микола Андрійович Вербицький-Антіох.

Народився 1(13).02.1843 р. у Чернігові, в старовинній
дворянській родині. Батько був секретарем губернської управи, брат матері
— князь Сергій Голіцин, один з авторів земельної реформи, був призначений
1861 року чернігівським губернатором. 1851 року із заслання приїхав у Чернігів
Опанас Маркович і оселився поруч з Вербицькими. Знайомство та дружба з
ним, товаришем Пантелеймона Куліша, визначили всю подальшу долю Миколи.
1853 року Опанас надрукував перші Миколині вірші «Міщанка» та «Пісні майданчиків»
в «Чернігівських губернських відомостях». Коли тодішньому губернаторові
донесли, що автором віршів «на простонародній мові» є десятирічний гімназист,
чиновник поклопотався, щоб Вербицького-батька перевели спочатку на Волинь,
а потім — до Полтави. Тут Микола вчився разом зі Старицьким, змагався з
ним на ниві поезії. 1859 року записався до Київського університету св.
Володимира. Здружився тут з братами Рильськими — Йосипом і Тадеєм. Та в
ополяченому тоді Києві відчував себе незатишно. А тут Павлусь Чубинський
обіцяв познайомити Миколу з Шевченком, нагадав, що в Петербурзі живе Опанас
Маркович... Микола перевівся до Петербурзького університету восени 1860
р. Та не довго пропадав на вечорах в «Основі», які влаштовував Панько Куліш.
У лютому 1861 р. помер Шевченко. Його похорони збіглись у часі з панахидою
по поляках, які загинули при придушенні Варшавського повстання. Почет Шевченка
взяв участь у тій панахиді, під час якої пролунала мазурка Домбровського
«Єще Польська не згінела...». Усі поляки впали на коліна, підхопили слова
гімну. Потім приєдналися до почту Шевченка, і найтепліше слово над його
могилою оголосив голова петербурзької гміни Хорошевський.

А потім було слідство з приводу того гімну. Російські
студенти стали стіною на захист поляків. Університет закрили. Микола поїхав
до Києва, друкувався в київських виданнях: від віршів перейшов до казок,
легенд, байок. Вступив у київську «Громаду» разом iз Рильськими та Антоновичем.
Саме Антонович тоді висунув ідею, що занепад і зневіру громадівців після
смерті Шевченка може подолати пісня, така як «Марсельєза». І от восени
1862 року настав час від'їжджати Миколі до Петербурзького університету.
На прощальну вечірку зібралися друзі, як завжди співали. Павлусь Чубинський
згадав про похорони Шевченка, брати Рильські заспівали «Єще польська...».
Акомпанував Микола. Коли брати скінчили, почав тихенько наспівувати переклад.
Тут Чубинський запропонував йому не перекладати польський гімн, а під ту
мазурку скласти свої, українські вірші. Микола заспівав: «Ще не вмерла
Україна, ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля...».
А далі писали вже разом. Першими включились брати Рильські, яким не сподобався
варіант куплету, де згадувався героєм Павлюк, який вирізав їхніх рідних,
аж до грудних дітей, і вони переробили:


Наливайко,Залізняк і Тарас Трясило

Кличуть нас із-за могил на святеє діло,

Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва,

Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.

Ой, Богдане-Зіновію, п'яний наш гетьмане,

За що продав Україну москалям поганим...

Тут вже не сподобалось правнику Чубинському. Він продовжив
так:


Ой, Богдане-Зіновію, необачний сину,

Нащо оддав на поталу неньку-Україну?

Щоб вернути її честь, станем куренями,

Наречемся України вірними синами.

Здавалось, пісня склалась, та не було «останнього гвіздка»,
який завершив би пісню. І тут серби, які прийшли з Познанським, заспівали
сербський гімн, приспівом якого було: «Серце біє і кров ліє за нашу свободу».
«Та це якраз те саме, що нам треба!» — вигукнув Чубинський і склав безсмертні
рядки:


Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей-о-гей же, браття милі, нумо братися за діло!

Гей-о-гей, пора ставати, пора волю здобувати!

Усі присутні записали слова пісні, і вона пішла в «Громаду».
Потім приїхав Микола Лисенко, поклав ці рядки на власну музику. Та гімном
пісня стала на Львівщині, де її друкували за підписом «Тарас Шевченко».
А Миколу за ту пісню виключили з Петербурзького університету, так само,
як братів Рильських — з Київського. І він, і вони відреклися від дворянства,
їх наслідувала більша частина студентів з київської «Громади». 1864 року
Микола здав екстерном екзамени і був запроторений у Полтавську гімназію,
уславлену своїм мракобіссям. За підтримку учнів проти казнокрада- директора
пансіону при гімназії його вигнали з роботи. Влаштувався у приватному жіночому
пансіоні в Чернігові, де його улюбленицею й стала маленька, схожа на мавпочку
Марійка Адасівська, майбутня Заньковецька, яку любив носити на плечах.

1870 року пішов у відставку дядько- губернатор, а Микола
продовжував друкувати уїдливі байки про губернське начальство. Чернігову
досить було одного байкаря Глібова, байки котрого били по людських слабинках,
а не по конкретних людях, як у Миколи. Коли губернатору Панчуладзеву надіслали
донос, що під час голоду в селі Любашівка Микола закликав бунтувати проти
начальства, прадіда заслали в Рязань, потім дозволили переїхати до Орла.
На чужині Микола Вербицький провів 30 років, до сім'ї в Чернігів міг приїздити
тільки на канікули. Друкувався лише під псевдонімами — може, й дійшли до
нас його вірші, казки, повісті, але сховані під іншими іменами. Повернувся
в Україну старим, напівсліпим, немічним. Та це не завадило йому взяти участь
у складанні статутних матеріалів земців, які потім разом з економістами
Мілюкова створили конституційно-демократичну партію. Уже старим збудував
будинок на Лісковиці, недалеко від садиби Коцюбинських. Помер 1909-го.
Поховали в склепі Голіциних, поряд з біломармуровим хрестом Опанаса Марковича,
а згодом поруч них ліг і Коцюбинський.

1922 року склеп розрили та знищили, тепер там яр-доріжка
в урочищi «Святе». Усі сини Миколи Вербицького були знищені в громадянську.
Мій дід брав участь у льодовому поході Лавра Корнилова, а 1922-го, разом
із десятком заручників-православних, був розстріляний. 1939 року щез зять
Вербицького — Микола Вороний, визнаний польським шпигуном, потім щез онук,
хрещеник Івана Франка Марко Вороний. 1941 року розстріляли мою матір, вже
червоно-біло-чорні (у фашистів був червоний прапор з чорним хрестом- свастикою
в білім колі). 1951-го зайшов у львівське видавництво, щоб не повернутись,
мій останній дядько, Євген Вербицький.

У ті часи нам перебріхували історію. А сьогодні вже
й перебріхувати нікому. З нас виховують таких невігласів, яким що завгодно
можна навіяти. Виховують яничарами. Я пам'ятаю своїх предків: коли мені
виповнилось 18, над могилою Марковича дав клятву. Роду. І мені плювати,
що засновником роду Марковичів був єврей. Жиди-Іуди нині — не євреї, а
свої — українці!

Моїх рідних знищили червоні. А на виборах я голосував
за комуністів. Не тому, що полюбляю базіку-Симоненка, а щоб дошкульніше
показати владі, що я — «проти».

І на цих виборах, в пам'ять своїх предків, я проголосую
проти іуд, за того, хто своїм життям переконав у тому, що має честь, совість
та пам'ять. Яничари не мають Роду. Я маю і пам'ятаю.

Володимир СИРОТЕНКО (Вербицький—Антіох) Львів 
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments