Тамара СЬОМІНА: «Ніколи нікому не заздрила»

…Легка хода, тендітна постать, наївний погляд короткозорих очей… Якось навіть незручно називати її зіркою радянського кінематографа — титули передбачають вік та імідж недосяжності.

А я, зустрівши актрису на фестивалі дитячого кіно в Артеку, потягла її в дику спеку на травичку поблизу готелю. Пішла. Навіть не чинила опір. Сигаретка в довгих пальцях, соромливе «куди ж нам тут сісти». Навколо — жодної лавочки. «Сiдайте на мій рюкзак», — «вдало» запропонувала я, — він порожнiй». Поки говорили, все придивлялася: де ж одвiчна агресивність жінок-актрис — не встигла, не користувалася, не додали, влаштовували підступи...

А вона все сміялася, як школярка на перерві, і запитання про важкі часи пропускала повз вуха.

«МИХАЛКОВ ДИВИТЬСЯ НА СВІТ ІЗ ВИСОТИ СВОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ»

Тамара Сьоміна народилася в місті Льгові Курської області. ВДІК закінчила в 1961 році. Відтоді на її рахунку — понад 70 картин. Роботи Тамари Петрівни у «Вічному поклику», «Двох Федорах», «Воскресінні», «Самотнім надається гуртожиток» по праву вважаються радянською класикою.

У ВДІКу жила в одній кімнаті з Людмилою Гурченко, яка в той час, знявшись у «Карнавальній ночі», була кумиром студентів молодшого курсу і роздавала всім поблажливі пророцтва: будеш знаменитим — не будеш ніколи. Тамарі вона сказала: «Гарна дівчинка. Гратимеш все».

А вона і справді грала все — знімалася в двох-трьох картинах на рік, не дуже піклуючись про регалії та славу, — просто любила свою професію.

— Тамаро Петрівно, в Росії, нарешті, почали знімати кіно. І Нікіта Сергійович Михалков на Московському фестивалі був дуже оптимістичний — говорив про відродження кінематографа. Чи такі вже гарні справи в російському кіно?

— Не знаю, наскільки у нього темні окуляри, через які він дивиться на світ із висоти свого благополуччя. Не знаю, наскільки він може бути об’єктивним. Самі можете судити за якістю останніх російських робіт. Подивіться, навіть на його фестивалі хто представляє акторську братію? Масовка! Не варті уваги люди, які невідомо де грали, невідомо де знімалися…

— В останні роки в кінематограф прийшло багато бізнесменів і продюсерів, які погано розуміють природу кінематографа, зате вміють заробляти гроші, відчувають кон’юнктуру і ринок.

— Ось вони їх і заробляють. Однак якість їхнього продукту залишає бажати кращого. Не знаю, люба, чи дивитеся ви ці серіали, але мушу вам сказати, що вони жахливі. Люди, які називають себе режисерами, не прочитали жодної букви Ейзенштейна, уявлення не мають, що таке монтаж, і не хочуть нічому вчитися. Просто випадкові люди… А актриси?! Їм текст приносять прямо на знімальний майданчик. У лівій руці — текст, у правій — мобільний телефон, у роті — жуйка. Які пристрасті?! Вони не знімаються, а «фотографуються» з фільму у фільм.

— Ну, ви-то по-філософськи ставитеся до того, що відбувається? Адже сьогодні багато актрис вашого покоління принижені бідністю і відсутністю можливості працювати.

— Намагаюся до того, що відбувається, ставитися спокійно. Інакше потрібно було б залишити професію чи лягати у психушку. Коли тобі важко — треба шукати опору, тоді легше. Я таку опору знайшла в сім’ї. А потім врятував, напевно, характер. У моєму випадку йдеться навіть не про незапитаність. Адже кудись мене кликали й кличуть. Але не хочеться грати повій та тюремнтх наглядачок. Зате з величезним задоволенням озвучувала нещодавно роль Ані Жірардо в одній із її картин. Ані була захоплена нашою спільною роботою і навіть сказала на одній із прем’єр у Парижі, що без мене картина не відбулася б.

Звідкись із-за кущів виникає обличчя Наталії Крачковської: «Тамаро, ходімо на пляж!» І тут же без будь-якого переходу — трагічно махає у бік онука: «Мій знову нічого не їв!» Худенький чорнявий хлопчик благаюче дивиться скоса у бік моря. Між подругами розгорається жвава дискусія, чи варто дітей примушувати їсти. Щоб якось утішити маленького внука зірки, я багатозначно йому підморгую. Помітивши маніпуляції, Сьоміна починає сміятися.

— Вважається, що акторство — одна з найбільш підневільних професій. Зiрковiсть дає певну ступінь свободи? Як у інституті — спочатку ви працюєте на заліковку, потім — вона на вас.

— У глобальному смислі, за будь-якого державного устрою я відчувала себе людиною ущемленою. Наприклад, перед поїздками за кордон мене регулярно викликали у різні райкоми-обкоми та починали мучити: «Які корисні копалини в Аргентині? Яка промисловість у Зімбабве?» Ну, чи не кошмар?! У нас відбувся такий скандальний діалог, після якого мене нікуди не пустили:

— Що мені до аргентинських копалин?

— Тобто?! А ви комсомолка?!

— Ні, я загубила комсомольський квиток.

…Між іншим, ті ж тупі пики я бачу нині в інших коридорах влади…

Але якщо мати на увазі локальну, побутову свободу — то швидше так, аніж ні. Адже я людина вперта: якщо йдеться про принципи, з місця мене зрушити дуже складно.

«БІЛЬШІСТЬ МОЛОДИХ АКТОРІВ НЕ ВОЛОДІЮТЬ ПРОФЕСІЄЮ»

…На пляжі вона не стала загоряти. Сиділа під тентом і милувалася життєрадісним запливом Наталії Крачковської, захоплювалася невичерпним оптимізмом останньої, а коли група колег, відома глядачам під банальним прізвиськом «менти», кинулася витягувати Наталію Леонідівну з гарячих чорноморських хвиль під руки, Сьоміна не витримала і розсміялася: «Наташка — це щось!».

— Хоч що б ми говорили про останні десять років, в цілому ваше професійне життя склалося досить щасливо. Не жалкуєте, що стали актрисою?

— Ніколи не жалкувала. І навіть сьогодні із задоволенням знімаюся в рекламі.

— І що, ніяких: «У рекламі? Я?! Ніколи в житті!»?

— На мою думку, так говорять ті, кому ніколи не пропонували в ній зніматися. Насправді це така ж акторська робота, як зйомки у фільмі чи гра на сцені. Звичайно, якщо не йдеться про якісь надзвичайні речі. Зараз я знімаюся в одному із серіалів, це такі московські хроніки 30—60-х.

— З вами на майданчику працює багато молоді. Цікаво вам спілкуватися з молодими акторами?

— Далеко не з усіма. На жаль, багато дуже поверхові, неосвічені, не розуміють природу професії.

— Якось Віталій Вульф, розповідаючи мені про Орлову, сказав, що актори дуже заздрісні — така професія. Згодні?

— Ну, Орлова! Орлова була «штучним товаром», все робилося для неї та під неї. Навряд чи хтось із радянських акторів існував у таких умовах. Але талановита була безперечно! Та ж ситуація була у пари Герасимов—Макарова.

А стосовно заздрості… Розумію, що це говорять вам всі, але і я не буду оригінальною: я ніколи нікому не заздрила. Принаймні пам’ять мені не підказує нічого такого, за що мені було б соромно.

— А вам заздрили?

— Думаю, так. Можливо, не стільки мені, скільки успіху, славі.

— Ось ви говорите Герасимов—Макарова, Александров—Орлова… Адже інститут протегування завжди існував у театрі та кіно — і не тільки в акторських сім’ях. Красиві актриси завжди користувалися прихильністю чоловіків, які мали гроші та владу. Хочете сказати, що у вас ніколи не було можливостей зробити аналогічно?

— Ну звичайно,були! Знаєте, скільки я, особливо в юності, чула фраз типу: «У тебе все буде»! Відмовлялася від подарунків, посилала міністрів… Іноді починала сумнiватися: чи правильно роблю? Але як усі непрагматичні та емоційні люди розуміла: ні, все-таки правильно робила, особистий спокій дорожчий! І ухитрилася прожити все життя з єдиним чоловіком, з яким ми одружилися студентами на 2-му курсі інституту. Вже 45 років!

— Про 45 років шлюбу страшно подумати! По вас не скажеш. Як вдається себе зберігати в такій прекрасній формі?

— Я в молодості дуже швидко повніла. Виснажувала себе страшними дієтами. Потім все стало набагато простіше. Їм все, не вживаю тільки дріжджового тіста. Це навіть не обговорюється. Щоправда, як виняток, можу з’їсти півтортика на ніч — якщо дуже хочеться.

Дружній сміх. Найголосніше радіє Крачковська.