Танцюють усі. Навіть... коні

Я не люблю свою музику, але що значить моя думка порівняно з думкою мільйонів?
                               Фредерік Лоу

Спочатку над мюзиклом працював режисер із Санкт-Петербурга Вадим Мєлков, який не впорався з матеріалом. Як відомо, починати з «нуля» легше, ніж переробляти, тому творчий процес художнього керівника Богдана Струтинського був досить нелегким. У результаті — безліч репетицій, «ломка» акторів, яка проходила через взаємне нерозуміння, постійний пошук, отримання режисером підпільного прізвиська «тиран». Однак подібна «тиранія» має i позитивний чинник: вистава проходить злагоджено і чисто.

Це перша постановка «великої вистави» на сцені театру оперети Б. Струтинським. До цього він представив на суд глядача оперету Ж. Оффенбаха «Звана вечеря з італійцями» на Малій сцені у фойє та дитячі казки «Карнавал казок» і «Білосніжка». Тут же режисерським завданням було, перш за все, оволодіти складним жанром і зробити його цікавим для сучасної публіки, яка звикла до ефектних шоу. І хід було віднайдено: вистава пожвавилася за рахунок безлічі танцювальних номерів. Танцюють усі: вулична шантрапа, служниці в будинку професора, Еліза, на балу представлений не лише вальс, номер із класичного балету, але й степ. Хореографія тонко вплетена в дію вистави. Хороша ідея вивести на сцену «скачки» — молодих жвавих «конячок» і старого, незграбного коня Довера, на якого поставила Еліза.

Ці режисерські ідеї було блискуче втілено головним балетмейстером, народним артистом Олександром Сегалем, чия хореографія є завжди окрасою будь-якої вистави — від класичної до сучасної. О. Сегаль не перестає дивувати своєю творчою молодістю, енергією та завзяттям.

Уже за кількома постановками Б. Струтинського можна говорити про його режисерський стиль: «зняття» четвертої стіни; робота акторів у фойє (до початку вистави) та глядацькій залі (під час дії); на глядачів завжди чекають сюрпризи. У даному випадку це були фіалки в подарунок — символ квітів, які продає героїня вистави. Композиція мізансцен цікава заповненням усього сценічного простору; використовуються подвійні експозиції (одночасна дія на вулиці і балетна вистава у Ковент-Гардені). Декорація реалістична, естетична, дворівнева: у кабінеті — галерея на другому поверсі, на вулиці — міст (художник-постановник — заслужений діяч мистецтв Петро Межировський).

Необхідно відзначити роботу диригента-постановника Оксани Мадараш. Оркестр звучав рівно, прекрасно виконувала соло мідна група, яка в мюзиклі (і спеціально аранжованих А. Коржем номерах) грає провідну роль. Щоправда, у зв’язку iз введенням танцювальних та музичних номерів, час вистави здається дещо збільшеним — два акти тривають понад три години. Враховуючи, що зовнішньої дії в сюжеті надто мало, невеликі купюри (по одному куплету або у разі музичних повторень) привнесли б більший динамізм.

В афіші вказано, що оригінальне лібрето А. Дж. Лернера. Щодо українського тексту, це підрядковий переклад iз російської. Однак саме в цьому криється казус. Суть «Моєї чарiвної леді» — у вивченні специфіки мови. Якщо постановка українською мовою, значить, і специфіка вивчення повинна торкатися мови української — не англійської з її вимовою букв «ей, бі, сі, ді», і не російської — зі специфічним «ге» замість «ґ». Якщо вже використано цей прийом, у такому випадку героїня повинна займатися вивченням слів-винятків: «аґрус», «ґанок» тощо. Інакше виконувачці доводиться спотворювати слова і вимовляти «хроза» і «хрім», «хриміли», чого не знайдеш ні в жодному діалекті. Набагато природніше було б замінити «фіялки» на специфічно українське «хвіалки», прибрати захоплення «шиплячими» на зразок «шесної дівшини». Адже Еліза приходить не з проблемою логопедії, а з вуличним жаргоном. А тому вірно було б наповнити лібрето простонародними висловами, перетворити Елізу на своєрідну Проню Прокопівну. Ввести більше відверто безграмотних зворотів. На жаль, їх не доведеться довго вигадувати — достатньо послухати сучасну українську мову. У такому варіанті вистава набула б не лише художньої цінності, але й неймовірної актуальності, виконувала б ще й повчальну функцію.

Щодо акторського складу, на глядачів чекають сюрпризи. Заслужений артист Микола Бутковський уперше з’явився не у звичному амплуа «простака», а виніс на суд глядача роль «героя». У Хіггінса є й комізм, і характерність, і разом з тим тонка психологічна підоснова. Актор яскравий, з тонкою нервовою системою, його цікаво дивитися неодноразово: все з великим інтересом чекаєш, як він зробить те, що тобі вже відомо.

«Моя чарiвна леді» — перша прем’єра Асі Середи (Еліза). Артистка показала себе дуже пластичною, емоційно відкритою. Її голос, рівний протягом усього діапазону, з хорошою політністю та чистим тембром якнайкраще характеризує Елізу — вуличну безграмотну дівчинку, але без агресії та вульгарності. При переродженні на світську пані, А. Середа переконлива, починаючи від тоненької, тендітної фігурки і закінчуючи манерою поведінки.

Неодноразово супроводжувався оплесками вихід на сцену улюбленки київської публіки — народної артистки Тамари Тимошко (місіс Пірс). Невелика роль служниці Хіггінса (холодної манірної англійки) несподівано «вивернена» в комедійне русло: це й паузи великої актриси, і оцінка всього, що відбувається на сцені — мімікою, жестом, і внутрішнє напруження, і характерність, яка раптом проявилася в поклоні — з підтанцівкою, гумором, завзяттям, які викликали в публіці пік захоплення.

Яскравий образ створила заслужена артистка Людмила Бєльська (місіс Дулітл). Епізодична роль, але пам’ятна, помітна, з властивою Бєльській «вогнедишною» енергетикою та чарівливістю.

Її чоловік — містер Дулітл (народний артист Олександр Кравченко) трактований як трагікомічний персонаж з філософською підосновою. Тут і пияцтво, і ораторські здібності, і зліт кар’єрними сходинками. У комічних епізодах пригадується зіграний А. Кравченком Моріц із оперети І. Кальмана «Маріца» та блискучий іронічний чорт у «Сні перед Різдвом».

Публіка, яка розкупила квитки на прем’єру за 10 днів, стоячи вітала акторів. Ви хочете доторкнутися до того, що в житті допомагає бути чистішим і добрішим, — ідіть до оперети.