«Толя — це чоловік, який «зробив» мене»

Вони були прекрасною парою. Їм заздрили, ними захоплювалися. Вони прожили разом 34 роки — випадок безпрецедентний на вітчизняному естрадному Олімпі. Історії їхнього знайомства позаздрили б навіть Ромео і Джульєтта. Анатолій служив в армії в далекому Нижньому Тагілі й одного разу побачив на обкладинці журналу «Україна» дивовижної краси дівчину — 17-літню переможницю Республіканського огляду художньої самодіяльності Софію Ротару. Це було кохання з першого погляду. Анатолій показував журнал усім своїм друзям: «Подивіться, які красуні на нашій Буковині!», а потім вирізав фотографію і повісив над своїм ліжком у казармі. На той момент він для себе вже остаточно вирішив, що коли повернеться до рідних Чернівців — обов’язково знайде Її. І справді, після армії Анатолій Євдокименко приїхав до Чернівців і насамперед дізнався в музичному училищі адресу гуртожитку, де жила прекрасна незнайомка, i кожного вечора навідувався під її вікна. Аж два роки Софія відмовляла залицянням наполегливого юнака, а подругам казала: «З міськими не зв’язуватимуся. Вийду заміж тільки за свого, простого сільського парубка. А якщо не за сільського, то за молдаванина». Спочатку Ротару просто не звертала на Анатолія уваги, а потім почала посилати до нього на побачення своїх подруг. «Ми з дівчатами так сміялися над бідним Толиком. Вони мені навіть казали: «Чого ти знущаєшся над юнаком!».

І одного прекрасного дня сталося диво: «Я йшла з подругою, — згадує Софія Михайлівна, — подивилася на нього — і не знаю, що трапилося. Побачила його очі й мурашки побігли по тілу. І я все зрозуміла — я закохалася. Він мені знову призначив побачення, хоч був упевнений, що я не прийду. А я тільки і чекала завтрашнього дня. І все, пропала… Досі згадую найщасливіший момент у своєму житті: мій коханий попросив моєї руки і я виходжу заміж!!! Три дні і три ночі гуляло на нашому весіллі село, музиканти грали впереміж українські та молдавські пісні. Все було так чудово і неповторно!». Через одинадцять місяців у Софії Ротару й Анатолія Євдокименка народився син. Русланчик був копією батька. «Я дуже хотіла дитину, щоб вона була схожа на Толю. Я була впевнена, що буде син». Анатолій Євдокименко зустрічав дружину і сина біля пологового будинку з цілим оркестром. Проїжджаючі повз них машини гальмували, зупинявся міський транспорт, на вулицю з сусідніх будинків виходили люди і приєднувалися до веселого і гомінкого натовпу. Всю дорогу до будинку грали музиканти, щасливий батько танцював із сином на руках…

Їхнє спільне особисте та творче життя завжди визначало одне слово — Любов. «Любов для мене — найголовніше слово і найпрекрасніше почуття на землі. Любов до отчого дому, до коханого, дітей, до сім’ї, друзів — ніщо не може бути вище за це. Любов — це піднесений стан душі і серця. Я вважаю, що любов — це найбільший дар, посланий людині. Кохати і бути коханою — що ще потрібне жінці? У юності, природно, кохання — це щось романтичне і неземне. З роками, звісно, почуття стають реалістичнішими, до кохання додається спочування і повага до коханої людини. Але це не означає, що кохання гасне — просто воно змінює фарби. Справжнє кохання — поза віком — завжди прекрасне!»

Попри величезну популярність дружини, Анатолій Євдокименко ніколи не був її тінню, хоч через свою скромність намагався завжди залишитися збоку — від камер, інтерв’ю… «Толя — це чоловік, який «зробив» мене, — Софію Ротару. Ви самі розумієте, що таке 30 років бути керівником на естраді: все — на його голову. І я тільки тепер розумію, який подарунок мені зробила доля. Я завжди могла порадитися з чоловіком про репертуар, вибір пісень, сценічних костюмів. Він був для мене всім: продюсером, режисером, порадником, критиком, охоронцем, директором. Усі ці роки я відчувала його плече, мені не потрібно було озиратися назад — я знала, що тил мій забезпечений, завжди відчувала, що за мною — стіна. Ми завжди були рівноправні. Він був прекрасним музикантом, художнім керівником ансамблю, постановником усіх моїх концертів. І я завжди підкреслювала, що мій чоловік — повноправний співавтор усіх моїх досягнень!»

Звичайно, особистий і творчий шлях тандему Ротару—Євдокименко аж ніяк не завжди був вистелений морем квітів і лаврами перемог. На жаль, останнім часом доля посилала їм важкі випробування з гіркотою втрат і болем розлуки з найдорожчими і найближчими: мамою Софії Михайлівни — Олександрою Іванівною, батьком Анатолія Євдокименка — Кирилом Федотовичем, йшли з життя близькі друзі сім’ї. Але найсильніше випробування було попереду. Коли захворів Анатолій Кирилович, лікарі сказали Софії Михайлівні, що йому залишилося жити катастрофічно мало. Вона не вірила, боролася щосили, возила на консультації до кращих лікарів — вітчизняних, зарубіжних… Софія Михайлівна не відходила від чоловіка ані на крок, молилася, кричала від відчаю і безсилля. І продовжувала співати… Третій інсульт стався в Анатолія Кириловича рівно рік тому — в ніч із 22 на 23 жовтня. У цей час Софія Михайлівна разом із сином, невісткою та внуком знаходилася на гастролях у Німеччині. Дізнавшись від лікуючого лікаря стан здоров’я чоловіка, вона відмінила решту концертів і вилетіла до Києва. Софія Ротару встигла застати чоловіка живим і провела з ним останні кілька годин. І Анатолій Кирилович, який до цього не приходив до тями, несподівано відкрив очі і… попрощався назавжди. Вона кликала лікарів, просила повернути чоловіка, відмовлялася вірити у реальність…

«Наша професія зношує організм, він не витримує таких переживань. У Толі завжди був дуже високий тиск — 220 на 120 постійно. Але він не хотів лікуватися, говорив: «Та встигнемо…»

У ці дні Софія Михайлівна вшанувала пам’ять покійного чоловіка, випустивши новий альбом українських і молдавських пісень під назвою «Єдиному...» і присвятивши його Анатолію Кириловичу. Альбом відкривається присвяченням Софії Ротару Чоловікові, Художникові і Людині — АНАТОЛІЮ ЄВДОКИМЕНКУ:

«Єдине і вічне кохання всього мого життя. Він так довго, настирливо і красиво добивався цього кохання....

Почуття, окрилене загальною любов’ю до музики і пісень молодих буковинських композиторів. Перші виступи, перші спільні перемоги — все це ще більше об’єднало нас.

Він був прекрасним чоловіком — ніжним та уважним, талановитим трубачем, музикантом від Бога. Високий і ніжний голос його труби завжди звучить у моїй душі, у моїх піснях. Саме Він знайомив мене з талановитими композиторами, знаходив для мене найкращі пісні. У них наше кохання, мрії, все наше життя. І нехай вони стануть присвяченням тому Єдиному, який, на жаль, ніколи не повернеться...

Але залишається Пам’ять, адже музика і справжнє кохання — вічні!»