Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

У старій шкірі

В український прокат вийшов новий фільм Педро Альмодовара
13 жовтня, 2011 - 00:00
ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Цих іспанців знає весь світ: Педро Альмодовар заслужив статус живого класика кінорежисури, актор Антоніо Бандерас примножує кількість прихильниць майже кожною своєю новою роллю. Бандерас дебютував саме у фільмі Альмодовара «Лабіринт пристрастей» 29 років тому, потім було ще кілька спільних робіт. У фільмі «Шкіра, у якій я живу» (ісп. La piel que habito, за мотивами бульварної повісті жахів «Тарантул» Тьєррі Жонка), вони знову зійшлися на знімальному майданчику. Здавалося б, зараз, коли вони обидва стали зрілими майстрами, результат має бути бездоганним — але очікуваного взаємного підсилення талантів не сталося.

Бандерас грає пластичного хірурга Роберто Ледгарда. Його дружина загинула, його дочка психічно нездорова, до того ж на неї, як переконаний Роберто, напав невідомий насильник. Більша частина сюжету — історія дуже витонченої помсти.

Схильність до надмірних сантиментів у Альмодовара в тій чи іншій формі була завжди, інша річ, що вона врівноважувалася зі смаком знятою еротикою, а також постмодерністською іронією, яка часом переходить у дещо брутальний гумор, що, в свою чергу, нагадує про наближену до панківської юність режисера. Цього разу іронія перетворилася на емоційну млявість, еротика — на гламур, а фабула, що рівною мірою дозволяла зробити як чорну комедію, так і патологічний, збочений трилер, залишилася незапитаною. Смішні моменти є на початку, потім наростає відчуття ентропії, згасання первинного імпульсу, вкладеного в картину. Альмодовар просто звалює події на конвеєр сюжету, не надто піклуючись про їхню обробку: прикро бачити в нього настільки прямолінійну постановку. А під кінець здається, що самому режисерові набридла історія, яку він розповідав майже дві години, і він пустив її на самоплив.

Те саме з візуальним рядом: автор «Жінок на межі нервового зриву» вміє створювати ефектну, яскраву картинку — і там, де вона стає частиною гри з глядачем, це спрацьовує, проте в «Шкірі...» гра не вдається. Тому відеоряд викликає стійкі асоціації радше з модним жіночим журналом, ніж з футуристичною трагікомедією, і якщо вже мова зайшла про жанри, то у фіналі фільм деградує до безпробудної мелодрами.

Коли автор не впевнений у собі — губляться й актори. Бандерас звикло зображує рокового спокусника, хоча його роль божевільного професора, такого собі Франкенштейна наполовину з Пігмаліоном, потребує абсолютно інших барв. Єлена Анайа — дуже цікава актриса, наче народжена для трилерів і фільмів нуар, але тут їй залишається функція прекрасного контрапункту до незграбної режисури.

Кожен кінематографіст незалежно від ступеня обдарованості рано чи пізно самовичерпується. Особиста криза Альмодовара триває вже давно, і вийти з неї він міг би, змінивши шкіру, тобто освіживши стиль, знайшовши нові інтонації. Без цього він буде приречений випускати на екран красномовні свідчення своєї втоми.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: