Україна містична, або Катарсис відстроченої дії

Звернення до етнічних архетипів, актуалізація української фольклорної спадщини (поруч із класикою і театральним авангардом) є нині сталою складовою діяльності Центру сучасного мистецтва «ДАХ». Новий проект Владислава Троїцького, «УКРАЇНА МІСТИЧНА», презентований під завісу театрального сезону-2004 — з цього ряду. Питомою ознакою подібних проектів є розкриття драматургічного потенціалу українського мелосу і обряду, наративу. Дахівські фолькові постановки зазвичай користуються успіхом у київської публіки. Особливо популярним став спектакль «В пошуках втраченого часу… життя» (відзначений «Пектораллю» 2002 року за кращу виставу камерного театру) — хеппенінг a’la сільське застілля, до якого долучалися і глядачі. У наступній постановці, «Камінне коло», — з ремінісценціями українського вертепу — фольклорний текст уже заповнює собою смислове осердя сценічного дійства. У двох названих постановках режисер співпрацював із добре відомими фольклорними колективами (відповідно — «Божичі» і «Древо»), кожен — з усталеними традиціями репрезентації автентичного музично-пісенного матеріалу.

«Україна містична» в цьому контексті має одну принципову відмінність. Для цієї постановки Владислав Троїцький створив цілковито новий ансамбль iз ексклюзивним репертуаром і оригінальною назвою — «ДахаБраха». Традиційний український мелос доповнено звучанням буддійського гонгу, індійських барабанів-табла, маракасів, російських трiскачок і академічної віолончелі. «ДахаБраха» зі староукраїнської означає — давати і брати одночасно. В цьому також принципова позиція режисера — не лише експлуатувати мистецьку традицію, але й збагачувати її додатковими смисловими обертонами і естетичними нюансами. До складу нового гурту увійшли солістки з фольклорного ансамблю «Кралиця» (Національної академії культури і мистецтв, керівник — Іван Синельников) — Ніна Гаренецька, Ірина Коваленко, Олександра Гарбузова, Олена Цибульська, до яких приєднався актор «ДАХу» Марко Галаневич. Вони зуміли завдяки Владу Троїцькому повірити в свої творчі можливості й у те, що фольклор може зазвучати, оригінально, стильно, переконливо.

«Україну містичну» створено як відкритий, різноформатний проект, який може існувати в різних жанрах і масштабах: салонно-камерному, вуличному; бути виставою, перформенсом, містерією. Цей задум, у свою чергу вибрунькувався з іншого комплексного проекту — мистецьких салонів «ДАХу», своєрідної території креативних зустрічей митців, науковців, бізнесменів, журналістів, дипломатів. «Україна містична», власне, стала четвертим мистецьким салоном. На презентації проекту було продемонстровано дійство-містерію Владислава Троїцького «Пролог до «Макбета». Режисер зізнався, що планує зняти повнометражний художній фільм «Макбет». В постановці дійства, крім ансамблю «ДахаБраха», задіяно студентів Київського університету театрального мистецтва, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого та акторок ДАХу — Наталку Галаневич та Наталку Перчишину.

В основі постановки — контамінація ритуалу і трагедії. Весілля леді Макбет (акт перший) відбувається за традиційним українським обрядом iз дівочими і парубочими вечорницями, а вступ подружжя на царство у другому акті супроводжує «Многая літа…». Хрестоматійно пізнаваними є підступи відьом, а ритуальні змагання борців — це одночасний екскурс у часи давньоруських князівських тризн і до традицій середньовічної Японії. Проте, строго кажучи, і ритуал, і класика тут є однаково позачасовими, «неісторичними». Вони поєднуються на сцені не лінійною логікою, а методом колажу, при якому сюжетний малюнок проступає крізь фактуру дійства нерівномірно, граючи контрастами вияскравлених і затінених елементів. Це схоже на досвід пригадування, на переживання тривожного сновидіння, магнієві спалахи театралізованих візій.

Вся постановка переткана розкішними фактурами: шовкові східні вбрання, гаптовані тоненькою золотою і срібною ниткою, змінюються картатими українськими плахтами. Венеційські карнавальні маски чергуються з гримом в дусі японського театру «Но». Це усе — знахідки Владислава Троїцького. Стіни, обтягнуті чорною тканиною із зображеннями євангельських постатей, — тло, на якому розгортається дійство. Навколо них у неокресленому сутінковому просторі чи то безвольно пливуть, чи то намагаються випружитися з нього шаленою експресією самих лише поглядів — персонажі трагічної історії. Вуаль недомовленості, завіса таємниці то розкриває, то ховає від глядача непроглядну безодню — непорушну, як вічність і нестримну, як час, — де триває боротьба Чорної леді (леді Макбет) і білого птаха (леді Банко). Німою увертюрою їхньої зустрічі й відкривається дійство.

За визначенням ритуал є маркуванням охоронних меж людського буття. Проте в «Пролозі до «Макбета» все навпаки — ритуалом оволодівають інфернальні сили. Весілля закінчується похороном, король Макбет труїть свого друга, леді Макбет божеволіє, прийнявши ляльку, підкинуту відьмами, за власну дитину. Відьми здійснюють ритуальне проколювання ляльки — леді Макбет вмирає. Душа леді Банко, що з’являється у фіналі у вигляді жертовної кози — з голови до ніг буквально обліплена брудом. Катарсис, наче зерно з євангельської притчі, вкинуте у переконливо чорну землю, тихо і поступово проростає в душах глядачів. Свідоме сприйняття смерті заради грядущого воскресіння — логіка містерії. Перемога в майбутньому — це усвідомлення своєї поразки нині. Поки ж — «Відьми радіють. Такі діла» — як зазначено в лібретто. Містика і містерія теперішньої України...