Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Велика Туга

29 травня, 2002 - 00:00

Саме визначення «велике кіно», що традиційно означало фільм, знятий на кіноплівку і призначений для демонстрації на великому екрані кінотеатру, нині, у зв’язку з фінансовою недоступністю дотримання технологічних параметрів, усе частіше поширюється на досить химерні гібридні форми. Прем’єра картини «Таємниця Чингізхана», що відбулася минулого тижня у Будинку кіно, знятої Володимиром Савельєвим за сценарієм, написаним ним спільно з Іваном Драчем на основі поеми народного поета Казахстану Мухтара Шаханова «Таємниця, яку забрав з собою Чингізхан», — надзвичайно яскраве тому підтвердження.

Власне, від великого кіно тут був лише великий екран. І на весь цей екран — колосальна туга авторів за великим кінематографічним стилем, що знайшла своє далеко неадекватне втілення у павільйонних зйомках на відео. Доводиться визнати, що павільйонне відео на великому екрані справляє враження приголомшуючої убогості. Навмисна театральність у надмірній декоративності обстановки — очевидно, шатра, статичність мізансцен, багатозначність і статуарність поз, ходульна декларативність і пафосність тексту, зоряне небо, що нагадує планетарій — значно це враження посилюють.

Складно сказати, навіщо авторам знадобився Чингізхан. Судячи з усього, до вищезгаданої туги за великим кіно сюди домішується ще одне ностальгічне переживання, яке останнім часом опанувало помислами певної частини творчої інтелігенції — туга за тираноборством. Що, знову-таки, не пояснює, чому за об’єкт історичної відплати було обрано саме підступного і кровожерливого супостата. Очевидно, саме у цьому й полягає, як така, таємниця Чингізхана у запропонованій відеопритчі, оскільки жодної іншої виявити не вдалося.

Традиційно для нашого великого історичного кіножанру останнього часу в головній ролі фільму виступає Богдан Ступка. Виступає яскраво, могутньо, винахідливо і переконливо. Власне, концептуальна структура картини саме і будується виключно на різноманітності і виразності його мімічної невтомності.

Повідомивши на початку фільму за допомогою довжелезного титру про те, що Чингізхан належав до роду Темучинів, пращуром якого за переказами вважається вовк, актор у буквальному значенні у своїй особі спробував — і небезуспішно — матеріалізувати і конкретизувати вовчу натуру тирана. У цьому прагненні залишивши далеко позаду режисера, з його банальним періодично виникаючим відеонакладанням вовчої морди на обличчя кіногероя. Ступка з фантастичною старанністю використовує весь арсенал рухливості м’язів обличчя для передачі кровожерливої звіриної суті вмираю чого деспота. Просто щиро заздрю студентам-театрознавцям майбутнього, у розпорядження яких надійде цей безцінний і безцільний навчальний посібник з вивчення спадщини великого майстра. Словом, очевидно, телепрем’єра цього видовища не за горами. Навряд чи йому світить кінопрокат.

Кінопрокат, взагалі, мало кому світить. Очевидно, саме ця обставина змусила визнаного кінометра В’ячеслава Криштофовича взятися за виробництво телесеріалу «Під дахами великого міста», прем’єрний показ якого розпочався цього тижня на «Інтері». Тобто велике кіно тепер можна розуміти і як довге. Тенденція ця виникла з появою хвилі так званих нових російських серіалів. На відміну від примітивних денних мильних опер, вони знімаються у технологічному ланцюжку і добротній стилістичній манері повноцінного кінопродукту. І в цьому значенні є ще однією формою матеріалізації туги за бурхливим кінопроцесом. Щоправда, вітчизняні «пробуржуйські» аналоги все ж тяжіють до більш камерної стилістики, явно не добираючи у дієвому й епічному розмаху у порівнянні, скажімо, з гучним «Таежным романом» Олександра Мітти.

У центрі уваги авторів новоспеченого міського роману багата на переплетення численних сюжетних ліній життєва історія дуже великої сім’ї, судячи з усього, київської. Хоч у головних ролях —московські кінозірки. Не новомодні суперстари. А майже свої, рідні: Катерина Васильєва, Лариса Удовиченко та Олег Басилашвілі, який грає відразу двох зворушливих підстаркуватих ловеласів-близнюків. І — о, щастя! — ціла купа талановитих, знаменитих і не дуже, молодих і не дуже київських артистів. Від великого кіно тут імена та обличчя. В усьому іншому це типовий телесеріал, про якість якого поки судити рано — ще не закінчився.

І, нарешті, найнесподіваніша ніша, в якій останнім часом відлучена від бюджетних фондів режисура реалізовує свої кінематографічні домагання. Один за одним стали з’являтися відеокліпи, склепані з великою претензією на справжнє кіно. Сюжетно виписані, винахідливо зняті, населені вельми виразними і знайомими персонажами. Романтичні історії Наталії Могилевської і Дмитра Гордона, Таїсії Повалій і невідомого (засмучуюся), але сексуально символічного красеня, і ледве чи не ціла біла гвардія «господ мужиков» (дивне, не «білогвардійське» поєднання. — Ред.) Тетяни Недєльської. Треба сказати, що тут дуже ризикують усі. Співачки, які з підкресленим драматизмом виступають у драматичних ролях. Артисти, які з вартим більшого ентузіазмом підігрують солов’ям нашого безриб’я. Постановники, що виявляють амбіційність намірів нарівні з невибагливістю смаків. Проте, хто не ризикує, — той не знімає схоже на велике кіно. А так хочеться великого і побільше. Без нього — нудьга.

Ганна ШЕРМАН, «Телекритика»
Газета: 
Рубрика: