Анжела БУТЄВА, "День"
АКТОРКИ СТОРІЧЧЯ
Під час торішньої оскарівської церемонії вихід на сцену Жюльєтт Бінош, ушанованої призом за найкращу жіночу роль другого плану в картині "Англійський пацієнт", справляв враження подиху весняного вітру. Схожа на маленьку тендітну принцесу, з ніяковою й пустотливою усмішкою вона, здавалося б, дістала нагороду за сам факт своєї появи.
Французький кінематограф, мужньо воюючи з пануванням Голлівуда, розсилає світом свого посланця - істоту абсолютно унікальну й неперевершену - французьку пані. З покоління тридцятирічних на міжнародний рівень нині вийшли чотири однаково чарівних і різних, як пори року, акторки: холоднувато-вишукана, як зима - Жюлі Дельпі, розкішно-чутлива, як літо - Еммануель Беар, меланхолійно-стримана, як осінь - Ірен Жакоб, і, нарешті, поривчаста й сонячна, як весна - Жюльєтт Бінош.
Вона виросла в маленькому провінційному містечку, в незаможній інтелігентній родині, серед книжок. Полишила все це в 17 років, аби в дусі емансипованих 80-х пізнавати життя. Калейдоскопічна зміна знайомств і занять передувала її навчанню на акторському факультеті Паризької консерваторії. Професійним хрещенням для Жюльєтт Бінош стала роль у самого Жан-Люка Годара, проби на яку скидалися на виснажливий марафон. А професійним народженням - фільм "Побачення" (1984) не менш відомого, але значно чутливішого до акторів Андре Тешине. Цей режисер розкріпачив душу й тіло юної Жюльєтт (еротичні сцени фільму шокували навіть Канн) і відкрив їй шлях до "Незносної легкості буття" Філіппа Кауфмана - культовій інтелігентській картині кінця 80-х. Слов'янський розліт щелеп і цілком очевидна готовність піти за обранцем на край світу дали змогу акторці переконливо зіграти чешку Терезу, котра після празької весни 1968 року емігрує зі своїм коханим у незнаний Париж.
Щось подібне Бінош відчувала тієї миті не лише в умовному просторі екрану, а й у реальному житті - після зустрічі з молодим режисером-експериментатором Лео Караксом. Хтось бачив у ньому надію французького кіно, хтось - лише одержимого синефіла, а Жюльєтт була просто закохана й воліла, аби камера дивилася на неї очима обожнюючого чоловіка. І справді, фільм Каракса "Зіпсована кров" (1987) - гримуча суміш криміналу, лірики й екзистенціальної філософії - тримався на великих планах виконавиці головної ролі. Милуючись її дитячо рухливим і ніжним обличчям із хлоп'ячим чубком, Лео помітив якусь похмуру косоокість у величезних чорних очах і вперту зморшку свіжих, різко окреслених губ. Він трішки відкрив її тему: пані, як утілення принад життя, небезпечне джерело кохання й муки, що не цілком себе усвідомлює. Але й сама Жюльєтт, як і її героїня Анна, відчула всю солодкість і біль цілковитого розчинення в іншій людині. І навіть мало не втратила себе - знімаючись протягом цілих трьох років у наступному фільмі Каракса "Коханці з Нового мосту". Вона не лише буквально, до бруду під нігтями, перетворилася на безпритульну волоцюгу Мішель, котра тижнями жила на вулиці, й не шкодувала власних коштів щоразу, коли вичерпувався й так величезний бюджет проекту. А зробивши все можливе й неможливе для втілення цього потенційного шедевру, який закономірно провалився на екрані, Жюльєтт розлучилася з Лео. Бо зрозуміла: аби зберегти свою особистість, акторка мусить підтримувати дистанцію між собою й кіно, а жінка - між собою й чоловіком.
Її перший голлівудський досвід - чергова екранізація класичного роману Емілі Бронте "Грозовий перевал" (1991) - також виявився не вельми вдалим. Хоча Бінош знову була дивовижно органічною в ролі загадкової Кетрін Лінтон, чий невгамовний норов і надмірна жадоба життя призводять до смерті її саму та її близьких. Сучасною варіацією цього мотиву стала "Фатальна" (1992) одного з колишніх лідерів французької "нової хвилі" Луї Маля. За задумом автора, героїня Жюльєтт, зваблюючи батька свого молодого нареченого, мала нести в собі щось темне й руйнівне. Однак попри всю некерованість емоцій, внутрішнє начало акторки - не морок, а світло, не підступність, а нестримна пристрасність. Цей проміжок між нав'язаним їй образом вамп і своєю потаємною сутністю Жюльєтт пережила дуже болісно й подолала тільки в наступній ролі, яка принесла їй найпрестижніший французький кіноприз "Сезар". У першій частині кінотрилогії поляка Кшиштофа Кесьльовського "Три кольори: синій" (1993) жваве обличчя акторки виглядає маскою зосередженого страждання. Вона грає пані, яка втратила в аварії чоловіка й дочку, яка свідомо перетворює своє існування на мертвий ритуал. Але незнищенне співчуття до навколишніх людей і світу непомітно підштовхує Жюлі до продовження життя - у творчості й коханні. Таке переродження переживає й медсестра Ганна в "Англійському пацієнті". Його спричинило не лише особисте горе, а й загальне лихо - війна, яка спотворює людські серця й обличчя, спотворює саму реальність. Саме жіночо зрілий образ Бінош, який проходить, ніби промінь, через трагічну історію головного героя, приносить у фільм життєстверджуючий пафос.
Щоранку Жюльєтт Бінош, просто вбрана й майже без косметики, відвозить свого п'ятирічного сина Рафаеля в дитсадок. Вона приховує в інтерв'ю ім'я батька дитини й не полюбляє говорити про той випадок 1984 року, коли на неї "поклав око" (але безрезультатно) сам президент Міттеран. Так само, як і про свій черговий бурхливий роман з молодим актором Олів'є Мартіне, пережитим після зйомок у романтичному "Гусарі на даху". Творчість і ще раз творчість - ось головне для цієї молодої пані, котра, здається, цілком усвідомила свою роль у сьогоднішньому світі.
