Висоцький — 27 років потому
Земний шлях Володимира Семеновича тривав усього 42 роки, але будь Висоцький живий, йому було б усього 69, у цьому віці багато наших знаменитих акторів продовжують блискуче грати на сцені й зніматися в кіно, повідомляє echo.msk.ru. Але й за 42 роки, відведені йому Богом і долею, він зробив досить для того, щоб стати легендою. Висоцькому пощастило бути частиною незрівнянного Театру на Таганці зразка 60 — 70-х і початку 80-х, де поруч із ним грали Микола Губенко, Веніамін Смєхов, Валерій Золотухін, Алла Демидова, Семен Фарада, Зінаїда Славіна, Іван Диховічний. Хоч на сцені Таганки Висоцький зіграв не так уже багато ролей — Галілей в брехтівському «Житті Галілея», Лопахін у «Вишневому саду», Свидригайлов у «Злочині й карі» і, звичайно ж, Гамлет у трагедії Шекспіра — його ім’я було таким самим синонімом театру, як і ім’я його творця й головного режисера Юрія Любимова. Зі смертю Висоцького театр вступив у смугу затяжної кризи, яку подолати вдалося тільки в наш час.
Володимир Семенович зіграв 28 великих і маленьких ролей в кіно. Найзнаменитіша, звичайно ж, сищик Глєб Жеглов у серіалі «Місце зустрічі змінити не можна» й поручик Брусєнцов із фільму «Служили два товариші». Але, більше за все, він прославився своїми піснями. Їх сотні. Їх знала й співала вся країна, хоч розходилися, в основному, у вигляді любительських магнітофонних записів, і лише кілька були офіційно записані на платівках. Пісні В. С. Висоцького розібрані на цитати, фрази з них перетворилися в прислів’я й приказки, їх досі пам’ятають напам’ять цілі покоління, їх досі співають...
Висоцький дуже чітко відчував свій час, але, за словами барда Сергія Нікитіна, «якби Володимир Семенович дожив до сьогодня, то це був би вже не Висоцький. Така його місія. Умовно, він повинен був загинути. Він жив на розрив аорти»...
Серед численних бардів Володимир Висоцький досі залишається невгасимою зіркою. Інтерес до авторської пісні у Висоцького прокинувся після знайомства з творчістю Булата Окуджави, якого Володимир Семенович вважав своїм вчителем. Пізніше він напише «Песню о Правде и Лжи», присвячену Окуджаві.
Свої перші пісні Висоцький почав писати на початку 60-х. Це були пісні в стилі «дворової романтики» й не сприймалися всерйоз ні Висоцьким, ні тими, хто був їхніми першими слухачами. Через кілька років, у 1965- му, він напише знамениту «Подводную лодку», про що Ігор Кохановський згодом скаже: «Подводная лодка» — це було вже всерйоз. І я гадаю, що саме ця пісня заявила про те, що час його творчої юності скінчився».
Приблизно в цей час Володимир Висоцький приходить у Театр на Таганці, який, за висловом самого Висоцького, став для нього «своїм театром». «До мене в театр прийшла найматися молода людина. Коли я запитав його, що він хоче прочитати, він відповів: «Я кілька своїх пісень написав, послухаєте?». Я погодився послухати одну пісню, тобто, фактично, наша зустріч повинна була продовжитися не більше п’яти хвилин. Але я слухав, не відриваючись, півтори години», — згадує Юрій Любимов. Так почався творчий шлях Висоцького в Театрі на Таганці. Гамлет, Галілей, Пугачов, Свидригайлов — ціла палітра образів, створених разом iз Юрієм Любимовим. Любимов поставить і останню виставу з Висоцьким — прощання Володимира Семеновича з глядачами...
Однак у театрі не завжди все йшло добре. Майже батьківське ставлення Юрія Любимова до Висоцького й проступки, що завжди прощалися йому, викликали заздрість колег-акторів, за винятком деяких друзів Висоцького — Золотухіна, Демидової, Філатова, нагадує сайт peoples.ru.
Паралельно з роботою в театрі тривала кіноробота. Найвідоміша й найулюбленіша роль — Жеглов у телесеріалі «Місце зустрічі змінити не можна». Проте цієї ролі могло й не бути... Травневим вечором 78-го, на дачі в Одесі Висоцький, Владі й Говорухін зібралися, щоб обговорити сценарій майбутнього фільму. І раптом Марина Владі зі сльозами на очах бере Говорухіна за руку і відводить із кімнати. «Відпусти Володю, знімай іншого артиста!». Їй вторив Висоцький: «Зрозумій, мені так мало залишилося! Я не можу рік життя витрачати на цю роль». «Як багато втратили б глядачі, якби я здався того вечора», — згадував Говорухін.
І дійсно, персонаж вийшов дуже реалістичним. Багато телеглядачів були переконані, що Глєб Жеглов — невигаданий персонаж. Після показу фільму ще довго надходили листи за адресою: «МВС, капітану Жеглову».
А потім прийшла любов. Марина Владі ввійшла в його життя в 1967 році. Висоцький закохався в неї після перегляду кінофільму «Чаклунка»... Їхній роман сприймався, як казка про те, як жвавому молодцю з колишнього СРСР вдалося вкрасти прекрасну заморську царівну (знамениту французьку актрису). Марина була поруч із Володимиром 12 років. «Я жив, двенадцать лет тобой храним...», — встигне написати він на зворотній стороні телеграфного бланка. І всі ці роки Марина Владі намагалася сповільнити скажений ритм життя Висоцького.
«Работать надо!» — була його улюблена приказка. Якби він міг, він працював би цілу добу. Сон — три-чотири години, інше — робота. Пісні свої він писав переважно вночі. Приходив додому після вистави, і сідав за роботу. Марина ставила перед ним чашку з гарячим чаєм, і тихо сідала в кутку. Іноді вона засинала, і тоді, вже під ранок, Висоцький будив її, щоб прочитати рядки, написані за ніч.
Пісні Висоцького прийнято ділити на цикли: військовий, гірський, спортивний, китайський... Потрібно було прожити кілька життів, щоб пережити всі персонажі, змальовані в піснях. Фронтовики, які слухали його пісні про війну, були впевнені, що він особисто пережив все те, про що писав у піснях. Люди, які слухали його пісні «з кримінальним нахилом», були впевнені, що він сидів. Моряки, альпіністи, шофери-далекобійники — всі вважали його своїм. У кожній пісні була правда життя.
Сам Висоцький так говорив про авторську пісню: «Я хочу сказати й завірити, що авторська пісня вимагає дуже великої роботи. Ця пісня весь час живе з тобою, не дає тобі спокою ні вдень, ні вночі».
...25 липня 1980 року. Висоцького ховала, здавалося, вся Москва, хоч офіційного повідомлення про смерть не було — у цей час проходила Московська Олімпіада. Тільки над віконцем театральної каси було вивішене скромне оголошення: «Помер актор Володимир Висоцький». Жодна людина не здала квиток — кожний зберігає його в себе як реліквію...
«Кому сказать спасибо, что — живой!» — написав Висоцький у своєму відомому вірші. Висоцький живий і сьогодні завдяки людській пам’яті, що зберігала й зберігає до цього часу його вірші, драматургічні твори, кіноролі, пісні...
