Вкрадливий крок Командора

Схоже, вітчизняний прокат дав слабину. Не в сенсі того, що ослабнув фінансами, матеріальними цінностями чи керівництвом. А просто ні з того ні з сього вирішив перервати позбавлену смаку жуйку своїх млявоплинних голівудських буднів по-справжньому хорошим фільмом. На столичні екрани — причому в декількох кінотеатрах — вийшов «Слон» Гаса Ван Сента. Звичайно, на афішах він анонсований як «скандальний», «шокуючий» і тому подібне — хоч особливої скандальності там геть зовсім немає, кіно насправді досить стримане, — але потрібно ж якось додержати невідомо ким вигадані правила гри в комерційний кінематограф. Факти від цього не менш відрадні: тепер український глядач може подивитися один із кращих фільмів американського (та й світового) кіно останніх років, володаря золотого дублю Канн 2003 року — Пальмових гілок за кращий фільм і кращу режисуру.

Пам’ятається, що автор цих рядків сприйняв той вердикт вельми насторожено: адже преса вже встигла розтрубити про те, що «Слон» знятий за мотивами абсолютно реальної історії, коли в школі американського містечка Коламбайн двоє хлопчаків, назвавшись «мафією в шинелях», перестріляли майже два десятки осіб — учнів і вчителів. Документальний фільм «Боулінг для Коламбайна» скандаліста Майкла Мура, котрий вийшов за рік до цього і отримав, до речі, «Оскара» та присвячений тим же подіям, виявився в результаті скоріше професійною спекуляцією на гарячу тему. І це не дивно, адже і літературною, і кінематографічною практикою доведено, що твори за мотивами кримінальної хроніки майже ніколи не бувають художньо спроможними, частіше за все виходить сіра середина: матеріал «живого життя» відчайдушно чинить опір дуже потужним артистичним зусиллям.

Однак «Слон» — це неймовірний і щасливий виняток. Порівняно з тією мірою метафізичного жаху, яку в ньому закладено, той же «Боулінг», та й більша частина сучасних фільмів на тему насильства здаються просто пересолодженим сиропом. Поруч із роботою Ван Сента можна поставити лише ще один так само великий і безнадійний кошмар — «Забавні ігри» Міхаеля Ханеке (на жаль, до нашого прокату він так і не добрався). І там, і там діє пара юних головорізів, які проводять свої злодійства як захоплюючу гру, в якій почуваються абсолютними господарями; і там, і там жертви не просто безпорадні, але й поводяться максимально у самовбивчий спосіб, і там, і там — особлива побудова сюжету, яка намертво зв’язує і вбивць, і жертв. Але на цьому паралелі закінчуються — це все ж абсолютно різні фільми.

«Слон» — ідеальний фільм про вбивць і вбивство. День у рядовій американській школі. Американські акселерати та акселератки ходять, розмовляють, сваряться, їдять, бігають, мудрують, усі вони молоді, красиві чи не дуже, самовпевнені чи затиснуті — звичайні, одним словом. Взагалі, все що відбувається — дуже буденно. І хмари пливуть своєю чергою ясним небом, і сонечко крізь них визирає. Поступово починаєш себе ловити на тому, що якось усі ці хмари й розмови, стосунки та навіть сльози не те, щоб навіть підкреслено буденнні, а немовби невідчутні… Вірніше, ми сприймаємо все це, всю реальність фільму неначе крізь вату, начебто те, що відбувається на екрані, приглушене, злегка відморожене, затягнуте рівним тонким шаром звичної байдужості. Мало того — кожна подія з цієї буденної сірятини повторюється по декілька разів, причому кожне нове повторення — з погляду нового героя, з іншого ракурсу чи точки, камера весь час перескакує з персонажа на персонаж, слідує то за невдахою в окулярах, то за трьома плетухами-реготушками, то за закоханою парочкою, то за вічно засмученим блондином, у якого проблеми з батьком. Гас Ван Сент мацає цього невидимого слона за різні частини жахливого тіла — колона?, канат?, змія?, проблеми з батьками?, гомосексуальність, яка подавляється?, комплекс невдахи?, невдачі з дівчатами? Що, чорт забирай, відбувається?

І так доти, доки всі ці вагання сліпців, котрі режисер вправно нав’язав глядачам (а глядачі так само точно «обмацують» мізками дійсність подій, яку зрозуміти не в силах), не переходять у однозначний, чіткий і визначений подвійний візерунок убивств. Двоє хлопчаків із автоматами просто узурпують усі ці многокутні блукання, забирають усю силу об’єктивного погляду собі, камера вже більше ні на кого не відволікається. Але, що вражаюче — туман, психологічна вата продовжують закутувати все те, що відбувається, наче не було нічого; жертви продовжують бути загальмованими, і сприймають усе так само, немовби в них відключене самозбереження в принципі.

І ось ця сурдинка, під яку відбуваються жахливі, власне, речі, ця відчутна байдужість, яка через погляд камери передається й глядачеві — вражає дужче за все.

Адже й аудиторія не відчуває болю як такого. Лише заднім числом, поступово, наступає розуміння того, що біль цей — всеосяжний, що дорівнює всесвітові, і розсіяний навіть сонячним небосхилом — і лише зрідка проривається уколами пострілів.

А за дикуватою ритмікою автоматних черг — інший звук.

Це та хода, яку ніхто не чує — не тупіт слонів, а кроки Командора, приглушені ковроліном.